Розділ 19.

Далі ризикувати своїм прикриттям було небезпечно — потрібно було вимітатися з душової.

Я обтерлася, обмоталася назад бинтами й одягнулася. Перевела подих і вже сміливіше ступила геть із душової. Найстрашніше було позаду.

Катастрофа вже сталася, хоч і з несподіваною для мене розв’язкою.

В кімнаті Доріана не виявилося, Маті спав, широко розкривши рот. Слина повільно скапувала з його губ.

Я прокашлялася, намагаючись розбудити хлопця, але марно. Спав мертвим сном.

Ще з хвилину потопталася на місці для пристойності, а потім забила й рушила до своєї тумбочки. Там сховала всі речі й вивудила стопку підручників.

Треба б підготуватися до того, що може бути завтра. Книжки були про основи магії, історію, географію, культуру — цілком собі усе, що могло б бути корисним студентам. Цілих три томи присвятили етикету і світським манерам. Їх я відклала відразу куди подалі — марна інформація.

Спершу заглибилася в історію та географію. Мені ж потрібно знати якусь базу, інакше професор запитає і все пропало!

Я лягла на крайнє ліжко — подалі від Маті, що хропів, — і почала читати. Йшло довго і важко.

Текст був написаний незрозуміло, та й усі назви доводилося перевіряти тричі, перш ніж рухатися вперед. Але це вже був прогрес.

Ще через годину мій шлунок забурчав. Ніби як той Лікер казав, що їдальня завжди відкрита?

Озброївшись не найцікавішою, але все ж корисною книжкою з історії, я пішла магічними коридорами за пам’яттю і запахами. У коридорах ліниво бігали студенти — заняття ще не почалися — за ними паровозиком струнко в ряд ходили слуги. Я із жалем дивилася на бідолах, що несли книжки й рушники, і пір’я із золотим оздобленням. Слуги так старалися, а їхнім господарям до цього й діла не було.

Їдальню знайшла швидко. Просто на потрібному поверсі пішла за запахом — і він привів мене у велику кімнату, обвішану старовинними канделябрами і свічками. Картин тут не було, як у коридорі до цього — тільки довгі гобелени із символікою Академії. Я таку ж бачила на книзі.

У їдальні вже було кілька груп студентів, які щось обговорювали кожен за своїм столиком. Кухарів ніде видно не було — може тут офіціанти ходять?

Я сіла за самотній столик.

— Ласкаво просимо, малорде! — пролепетало щось звідкись згори.

Я підняла голову — маленька бульбашка, що нагадувала мою водну магію, з обрисами брів і губ розмовляла явно зі мною. Я навіть озирнулася — але не було нікого поблизу, до кого б ця бульбашка могла б звернутися.

— Ееее, привіт, — я посміхнулася, — а як тут поїсти можна?

— Говоріть, чого бажаєте, малорде, ми все принесемо, — тут же радісно відгукнулася бульбашка.

Із цим були проблеми. Я не знала багатьох назв місцевих страв, та й м’ясо тут їли не звичайне. Тут не було курятини або свинини — але вільятина, зі шкіри вінценосного дельфіна, або, наприклад, мапрель — що не відрізниш від наших стейків. Загалом, уявлення в мене було, але умовне. Потрібна була підказка.

— А що замовляли, ееее… до цього? — запитала я.

— Лангустів, фільпійських крабів, сосиски восьминога, — почав перераховувати бульбашка.

Це звучало дорого й ризиковано в плані смаку.

— Мені б щось простіше! — продовжувала наполягати маленькому офіціантові.

— Тоді як щодо рамена — це така локшина із супом. Дуже смачно, рекомендую!

Дивно, але цю назву я якраз знала. Поплескала очима й кивнула.

— Ось його, будь ласка, дякую.

Бульбашка полетіла в якусь їй відому бульбашкову сторону, а я відкрила книжку й почала читати. Ось тільки слова розпливалися перед очима, а увага весь час вислизала в пошуках якоїсь цікавішої теми. Поки не знайшла.

— Чули, Ла Варр наважився таки вчитися цього року, — донеслося до мене із сусіднього столу.

Я нагострила вуха. Ла Варрів я знала всього два, і судячи з того, що говорили ці люди, йшлося про Доріана.

— Аж жах бере, — відповів йому басистий голос.

— Він точно нікому нашкодити не може? — прогугнявив хтось поруч.

— Кажуть, його братові Річарду довелося просити протекції від самого короля, щоб це провернути. — Продовжував розповідати перший. — Інакше ректор не хотів брати його сюди.

— Через його магію? — видав гугнявий.

На нього зашипіли.

— Говори тихіше, — кинув басистий, хоча через силу свого голосу говорив навіть голосніше, — я чув, що він може проклясти просто за те, що ти думаєш про нього не так.

Я навіть насупилася. Максимум, що я б сказала про Доріана — це нахаба й алкаш. Але щоб когось проклясти?

— Ваша їжа, малорде, — ікнув пухирець над моєю головою і довелося відірватися від підслуховування студентів за сусіднім столиком.

Переді мною з повітря з’явилося блюдо з їжею, цілком собі схожою на знайомий мені японський аналог. Тільки замість паличок чи ложок тут були дивні пристрої, схожі на друшляки з одного боку.