Розділ 17.

Моїм першим істеричним бажанням було зомліти. Бо це було б простіше — ах! Я, бідна, нещасна, ловіть мене, панове, ваша дама знепритомніла. Але я тут виступала далеко не в ролі дами. Та і знепритомнення нічим би не допомогло.

Ректор звернувся до мене безпосередньо. Чому?

— Ви мене знаєте? — вичавила із себе.

Адже він не міг дізнатися, що я жила в тітоньки Терези? Тоді навряд чи я б перебувала тут зараз. Мене б уже давно заарештували, і плакала б моя долюшка.

До того ж ректор назвав мене Артеміс… Це мало щось означати! Не Аті — значить, не знав про мене й тітоньку. І не Агатою — значить, і не від Геоцинти. Я в безпеці. Правда ж?

— Ох, і справді, де мої манери, — раптом розсміявся ректор і простягнув мені свою велику, злегка вологу долоню, — мене звати ректор Фонтерштейн…

Язик зламаєш, поки вимовляєш.

—… і я колись був на твоєму місці, юначе.

Я потиснула йому руку. Полегшення прокотилося хвилею по тілу. Адже справді — Ла Варр, тобто Річард, розповідав, що всього двоє безродних студентів навчалися в Академії, і другим був ректор. Цілком логічно, що я після цього зацікавила цього… Фонтершимшимшима.

— Дуже приємно, малорде, — я вичавила із себе щось на зразок посмішки.

Моя рука вже була вся мокра від його рукостискання. Ставало ніяково.

— Я буду пильно стежити за твоїм навчанням, — посміхнувся мені ректор, — тож навіть не смій пропускати лекції! Як бачиш, я не пропускав, і це далеко мене просунуло в житті.

Ага, настільки далеко, що почав викрадати жінок серед білого дня.

— Буду намагатися, мілорде, — моя посмішка виглядала все слабкіше і слабкіше.

— Що ж, не смію вас більше затримувати! — плеснув у долоні ректор, ляснув Лікера по плечу й пішов.

На мене почали дивитися іншими очима — хтось із заздрістю, хтось із захопленням, а хтось із відвертою загрозою. Чудово, Агато, п’ятірка за вміння злитися з натовпом і залишатися непоміченою.

— Що ж, — прокашлявся Лікер, — пройдемо до гуртожитку першокурсників.

Вхід у житлову частину Академії був вимощений іншою підлогою. Якщо до цього ми йшли по килимах, що прикривали ідеально рівну кам’яну плитку, то тепер це була відверта бруківка, кинута на підлогу криво, косо й такими будівельниками, яким я б ні копійки не заплатила.

Але ніхто цього, здавалося, не помічав. Йшли із захопленням, розглядаючи картини навколо.

Там були зображені всі відомі й шановані випускники Академії. Судячи з одягу — королі, королеви, чиновники, судді та просто якісь знамениті особистості. Загалом, вершки суспільства обов’язково навчалися в Академії шляхетних чоловіків.

Нас от-от мали заселити в гуртожиток.

Коридор був досить довгим, і чим довше ми йшли, тим більше всі навколо помічали незручність підлоги. Студенти почали спотикатися. Лікер йшов звичним кроком — очевидно ж, що й сам тут навчався, напевно звик.

— Кімнаток п’ятнадцять, — оголосив він, зупинившись біля якихось дверей, — займайте зручні на ваш погляд. Раджу добре обдумати ваш вибір, — тут Лікер показово поглянув на незручну підлогу.

Минула секунда. Друга. Він відчинив двері в інший прохід — де був коридор з ідеально вишикуваними п’ятнадцятьма дверима в ряд.

— Чого чекаємо? — мляво промовив наш супровідник, і студенти кинулися.

Вони бігли, летіли, штовхалися один з одним, аби тільки зайняти кімнати ближче до виходу. Я дивилася на них широко розплющеними очима. Це з них треба шляхетних зробити? Як щодо того, щоби перестати бути стадом?

— Якщо ми не поквапимося, то будемо в самій останній кімнаті, — слушно зауважив Маті, але сам не біг уперед — дивився з підозрою на хлопчаків, які вже билися.

— Особисто я не проти, — теж не зрушив із місця Доріан.

— Будете ближче до душових, — підморгнув нам Лікер, — обирати собі кімнату треба стратегічно. Бійкою в перший же день справу не вирішити. Але, чесно зізнатися, на першому курсі я теж кинувся вперед. Потім уже був розумнішим.

Ми подякували супроводжуючому за екскурсію, узяли розклад завтрашніх занять і пішли до своєї останньої вільної кімнати.

Сам шлях туди був ще тим випробуванням — незручним, неприємним і довгим. Але зате всередині було свіжо й охайно. Великий передпокій був оздоблений деревом і тканинними фіранками. Нас тут же зустріли три столи з м’якими стільцями, оббитими вовною та пір’ям, шафки для одягу та речей.

Ліжка були далі. І коли я їх побачила, то оніміла.

— Ми будемо спати… разом? — ледь чутно промурмотіла я.

У глибині кімнати біля відчинених вікон із білосніжними напівпрозорими фіранками стояло три ліжка, щільно присунуті одне до одного.

Матраци були ще з деякою відстанню, але самі ліжка… Чи правильніше буде сказати одне — ліжко? Воно було поділене на три відсіки, але ніжки, безперечно, були цільними. Таке не розсунеш.

— Це поширена практика, — знизав плечима Маті на моє запитання, — взимку холодно, а тіла поруч гріють.