Розділ 16.

На щастя чи на жаль, Річард Ла Варр більше нас не супроводжував. Замість нього до нас приставили іншого провідника з кумедним ім’ям — Лікер.

— Його реально так звуть? — це я шепнула Доріану.

— Взагалі, це дуже шановане ім’я в наших колах, — шепнув він мені у відповідь, на що зустрів мої похмурі брови. — Дивно, що ти не знаєш. Кажуть, його батько — частий гість таверни.

— Я там імен не питав, — я знизала плечима.

— Ходять чутки, що його так назвав саме батько, — тут Доріан реготнув, — мовляв, як найулюбленіше, що є в його житті.

— Лорде Доріан Ла Варр, у вас є що сказати мені?! 

Мабуть, наш гучний шепіт усе ж було чутно.

Отже, Лікер повів нас на екскурсію Академією, що я визнала неймовірним везінням — можна було вивчити всі маршрути і пригледіти місця, які варто було б перевірити насамперед.

Перший поверх складався з навчальних приміщень — з десяток різних класів із позначками класифікації, кілька практичних кімнат для тренування заклинань, велика спортзала й дуельна — з магічним захистом і куполом. У кінці коридору була їдальня. Лікер про це не сказав, але мій ніс відчув це швидше.

— Смачно пахне, — мрійливо пробурмотіла я, а мій шлунок одразу забурчав.

— Скільки ж ти не їв, якщо тобі це здається смачним? — здивувався Доріан.

Я питання тактовно залишила без відповіді. По-перше — давно. По-друге, запах і справді стояв приголомшливий. Смажена картопелька з м’ясом якимось. Якщо ці вередуни таке не люблять, то їм же гірше. 

— Наша їдальня приймає в будь-який час, — розповідав Лікер, — тож уранці, вдень і навіть уночі ви можете прийти й поїсти.

— Пробачте! — це мені все ж треба було уточнити. — А обід платний?

Студенти навколо мене зашепотілися і захихотіли. Доріан ніяково прокашлявся. Маті був чи не єдиним, хто не бачив у цьому проблеми.

— Я теж не знаю, до речі! 

— Ееее, — Лікер навіть розгубився, — обід, як і будь-яка трапеза, безкоштовний. Голодний студент нічого не вивчить, тому їдальня відкрита кожному. Хоча, зізнатися чесно, раніше жодних питань із цим не виникало.

— Дякую! — я посміхнулася і опустила руку.

— Після екскурсії зайдемо туди? — штовхнув мене ліктем Маті.

— Ще б пак!

Стала б я відмовлятися від безкоштовної картопельки з м’яском?! Ах, якби ще й часничку туди додали!

Потім величезними сходами ми піднялися на другий поверх, і я обімліла. Там розташувався гігантський лабіринт із переходів і сходових прольотів. Я нарахувала щонайменше з двадцять різних сходинок і поручнів — і впевнена, що їх було набагато більше.

На моє полегшення, здивована цього разу була не тільки я. Усі студенти аж роти відкрили від захоплення.

— Ця частина називається Перехідною, — пояснив Лікер, задоволений реакцією групи, — звідси ви можете потрапити в будь-який корпус Академії. Вам потрібен гуртожиток, і він — праворуч.

Лікер показав на найближчі сходи, до яких треба було пройти довгим балконом.

— До сім тисяч триста четвертого року першокурсники весь час губилися, — продовжував він розповідати. — То до третього курсу зайдуть, то в адміністрацію. І відтоді всі необхідні приміщення для першокурсників розташовані літерою Г.

Не хотіла жартувати на тему, чому саме Г. Але посміхнулася.

— Ходіть на лекції, або до себе в кімнати. Від інших приміщень, будь ласка, утримайтеся.

— Це заборонено? — хамовито кинув Доріан.

І тут сталося щось дуже дивне. У моєму уявленні, Доріана мали б підтримати інші хлопці — ну хто з хлопчаків не любить правила порушувати? Але на нього почали обертатися і відверто… шарахатися. Із презирством і страхом. Із чого б це? Я насупилася, але сам Доріан, здавалося, нічого не помічав.

— Ні, лорде Ла Варр, — викарбував кожне слово Лікер, — особливо, якщо у вас брат живе трьома поверхами вище. Але все ж таки не рекомендується. Комендант довго буде вас вичитувати, якщо потрапите в халепу. А тепер, будь ласка, підніміть руки ті, хто хоче жити в гуртожитку.

Виявилося, хочуть усі.

— Чудово, — обличчя Лікера було прямо протилежне сказаним ним словам, — розбийтеся на групи, хто з ким хоче жити. Зараз почнемо заселення.

— Лорде Віоно, зачекайте! — вигукнув літній чоловік із сивою бородою і такими самими скронями, хоча на маківці ще проглядало темне волосся.

— Ректор! — зашепотілися навколо студенти.

Я подивилася на нього ще раз. Ось, хто точно знає, куди забрали тітоньку Терезу. Його очі хитро виблискували, коли він уважно вивчав поглядом групу. Скільки він знає? Скільки жінок уже погубив? 

Де тримає своїх гончих псів, що приносять йому обдарованих?!

І тоді його погляд зупинився на мені. І він усміхнувся.

— Ласкаво просимо до Академії… Артемісе. — Промовив він.