Розділ 16.

На щастя чи на жаль, Річард Ла Варр більше нас не супроводжував. Замість нього до нас приставили іншого провідника з кумедним ім’ям — Лікер.

— Його реально так звуть? — це я шепнула Доріану.

— Взагалі, це дуже шановане ім’я в наших колах, — шепнув він мені у відповідь, на що зустрів мої похмурі брови. — Дивно, що ти не знаєш. Кажуть, його батько — частий гість таверни.

— Я там імен не питав, — я знизала плечима.

— Ходять чутки, що його так назвав саме батько, — тут Доріан реготнув, — мовляв, як найулюбленіше, що є в його житті.

— Лорде Доріан Ла Варр, у вас є що сказати мені?! — розлютився цей «Лікер», і мій темноволосий однокласник розсипався у вибаченнях.

Мабуть, наш гучний шепіт усе ж було чутно.

Отже, Лікер повів нас на екскурсію Академією, що я визнала неймовірним везінням — можна було вивчити всі маршрути і пригледіти місця, які варто було б перевірити насамперед.

Перший поверх складався з навчальних приміщень — з десяток різних класів із позначками класифікації, кілька практичних кімнат для тренування заклинань, велика спортзала й дуельна — з магічним захистом і куполом. У кінці коридору була їдальня. Лікер про це не сказав, але мій ніс відчув це швидше.

— Смачно пахне, — мрійливо пробурмотіла я, а мій шлунок одразу забурчав.

— Скільки ж ти не їв, якщо тобі це здається смачним? — здивувався Доріан.

Я питання тактовно залишила без відповіді. По-перше — давно. По-друге, запах і справді стояв приголомшливий. Смажена картопелька з м’ясом якимось. Якщо ці вередуни таке не люблять, то їм же гірше. Не знають, що втрачають! Чи знають? І в цьому світі не прийнято їсти нормальну їжу? Тоді доведеться прокрадатися на кухню… Під покровом ночі.

— Наша їдальня приймає в будь-який час, — точно читав мої думки, заявив Лікер, — тож уранці, вдень і навіть уночі ви можете прийти й поїсти.

— Пробачте! — це мені все ж треба було уточнити. — А обід платний?

Студенти навколо мене зашепотілися і захихотіли. Доріан ніяково прокашлявся. Маті був чи не єдиним, хто не бачив у цьому проблеми.

— Я теж не знаю, до речі! — він теж підняв руку.

— Ееее, — Лікер навіть розгубився, — обід, як і будь-яка трапеза, безкоштовний. Голодний студент нічого не вивчить, тому їдальня відкрита кожному. Хоча, зізнатися чесно, раніше жодних питань із цим не виникало.

— Дякую! — я посміхнулася і опустила руку.

— Після екскурсії зайдемо туди? — штовхнув мене ліктем Маті.

— Ще б пак!

Стала б я відмовлятися від безкоштовної картопельки з м’яском?! Ах, якби ще й часничку туди додали!

Потім величезними сходами ми піднялися на другий поверх, і я обімліла. Там розташувався гігантський лабіринт із переходів і сходових прольотів. Я нарахувала щонайменше з двадцять різних сходинок і поручнів — і впевнена, що їх було набагато більше.

На моє полегшення, здивована цього разу була не тільки я. Усі студенти аж роти відкрили від захоплення.

— Ця частина називається Перехідною, — пояснив Лікер, задоволений реакцією групи, — звідси ви можете потрапити в будь-який корпус Академії. Вам потрібен гуртожиток, і він — праворуч.

Лікер показав на найближчі сходи, до яких треба було пройти довгим балконом.

— До сім тисяч триста четвертого року першокурсники весь час губилися, — продовжував він розповідати. — То до третього курсу зайдуть, то в адміністрацію. А скільки діточок доводилося рятувати в оранжереї! — тут він розсміявся так, нібито сам бував при подіях сім тисяч триста четвертого року.

Не був. Я перевіряла. Це було щонайменше двісті років тому — цей хлопчик точно тоді ще не народився.

— Загалом, відтоді всі необхідні приміщення для першокурсників розташовані літерою Г.

Не хотіла жартувати на тему, чому саме Г. Але посміхнулася.

— Ходіть на лекції, або до себе в кімнати. Від інших приміщень, будь ласка, утримайтеся.

— Це заборонено? — хамовито кинув Доріан.

І тут сталося щось дуже дивне. У моєму уявленні, Доріана мали б підтримати інші хлопці — ну хто з хлопчаків не любить правила порушувати? Але на нього почали обертатися і відверто… шарахатися. Із презирством і страхом. Із чого б це? Я насупилася, але сам Доріан, здавалося, нічого не помічав.

— Ні, лорде Ла Варр, — викарбував кожне слово Лікер, — особливо, якщо у вас брат живе трьома поверхами вище. Але все ж таки не рекомендується. Комендант довго буде вас вичитувати, якщо потрапите в халепу. А тепер, будь ласка, підніміть руки ті, хто хоче жити в гуртожитку.

Виявилося, хочуть усі.

— Чудово, — обличчя Лікера було прямо протилежне сказаним ним словам, — розбийтеся на групи, хто з ким хоче жити. Зараз почнемо заселення.

— Лорде Віоно, зачекайте! — вигукнув літній чоловік із сивою бородою і такими самими скронями, хоча на маківці ще проглядало темне волосся.

— Ректоре! — зашепотілися навколо студенти.