Розділ 15.

Я не встигла отямитися. Мене окликнули.

— Артемісе! — і цей голос не належав Доріану чи Маті, на жаль, навіть не Мірошу.

Ні, до мене з посмішкою на всі дев’яносто дев’ять і махаючи рукою, йшов студент третього курсу у своїй академічній формі — той, хто й перевіряв порядок під час складання іспиту. Річард, щоб він сказився, Ла Варр.

Доріан закотив очі, чим дуже яскраво висловив мою думку із цього приводу.

Дружити з представником їхнього збоченого «законопорядку» я не збиралася. Це було банально небезпечно — раптом він щось про мене винюхає? Раптом голос десь вищий буде? Або помітить, що кадика в мене зовсім немає — як і ще кількох додаткових приналежностей? Це на перший погляд такі речі в око не впадають, але чим довше спілкуєшся з людиною…

— Вітаю з успішним вступом до Академії! — радісно вигукнув він, схопив мене обома руками й щосили потиснув. — Це просто неймовірний збіг обставин! Ти — другий, хто зумів повторити подібне! Без аристократичного імені вступив до нас!

— А хто був першим? — вирвалося в мене.

— Старий дід, якому за тисячу, а помирати все не збирається, — випалив Доріан, за що заслужив гнівний погляд свого брата.

— Наш нинішній ректор, — впевнено кивнув Ла Варр, — тож у вас багато спільного. Я так радий, Артемісе, так радий!

Я вичавила незручну посмішку. Дякую, звичайно, але краще тримайся від мене якомога далі?

— Я навіть попросив, щоб нас поселили в одній кімнаті в гуртожитку!

Кашель миттєво стиснув легені, і мені знадобилися титанічні зусилля, щоб його придушити.

— Це… — хрипло промовила я. — Як?…

— Так, брате, хіба різні курси можуть жити один з одним? — уже навис наді мною Доріан.

— Зазвичай ні, — він знизав плечима, — але місць нині мало, і я запропонував ректору свою кандидатуру. Ну що ти, Артемісе, радий? Старший брат зможе допомагати тобі!

«Брат» — це він до мене так звернувся, мабуть… Як же голова йде обертом від цього світу.

— Я і сам можу Артемісу допомогти, Річарде, вали куди подалі, — пирхнув Доріан.

— Ти? — той розсміявся. — Та ти й до Академії вступати не хотів, чекав три роки навіщось, а тепер раптом і в гуртожиток заселитися вирішив? Звідки такі напади бажань?

У мене очі округлилися — сподіваюся, непомітно. Тобто Доріан не вступав три роки… І йому, значить, двадцять один? Цікаво, чому він так робив раніше? Адже очевидно, що йому не коштувало жодних зусиль опинитися в перших рядах.

Зітхання зірвалося з моїх вуст. Хай там що, а жити мені краще одній — без обох Ла Варрів чи інших хлопців. Ще питання купалень залишається відкритим. Це і є моє найнебезпечніше місце.

— А скільки людей живе в кімнаті? — я задумливо запитала.

— Троє, — знизав плечима Доріан, — якщо багато місць — двоє.

Останнє відпадало на підставі того, що сказав Ла Варр до цього… Значить, з усіх зол треба вибирати найменше.

— Лорде Ла Варр, — я підійшла й посміхнулася найангельськішою посмішкою, вклавши в неї скорботу, співчуття, любов і величезні очі котика, — я, безумовно, ціную вашу підтримку й розуміння, але ви ж справді зовсім на іншому курсі. Хіба це буде чесно, мені жити з вами під одним дахом? Інші студенти мого курсу не будуть відзначені таким — у них немає підтримки від старших. Пробачте, але з міркувань справедливості та солідарності я просто не можу собі дозволити бути з вами в одній кімнаті.

Більш натхненної та абсолютно не пов’язаної з реальністю нісенітниці я ще не виголошувала. Але, здається, це спрацювало. Ла Варр подивився на мене із засмученою посмішкою, потім раптом стиснув губи й кивнув.

— Відповідь справжнього студента Академії шляхетних чоловіків, — він плеснув мене по плечу, — але з ким ти будеш тоді?

Як я вже вирішила в себе в голові — обирати треба було найменше зло. Тобто найтупіше й найалкогольніше. Я смикнула рудого за комір.

— З Маті Фо і вашим братом, малорде, — навіть вклонилася наостанок, — мені здається, ми порозумілися.

— Е, так? — якось сумнівно пробурмотів рудий, за що отримав стусана, — тобто так, звичайно, малорде! Буду намагатися допомагати однокласнику!

— У вас я не сумніваюся, лорде Фо…

Чомусь Ла Варр змінювався в обличчі щоразу, коли спілкувався саме зі мною. Був таким милим і добрим — справжнім братиком, який доглядав за своїм молодшим. До решти же був Біллі Міліганом — холодним, розважливим і нещадним аристократом.

—… як і в негативному впливі свого брата.

Від Доріана теж було б добре позбутися — він був безпечним лише у своєму алкогольному стані, а так розумний до жаху, зараза. Але йти проти його волі було б ще страшніше. У нього на мене був відвертий компромат, і мені не хотілося, щоб він ним користувався.

— Зроблю все можливе, щоб допомогти йому, лорде Ла Варр! — вигукнула я.

Доріан кинув на мене погляд із непідробним інтересом. Я б навіть сказала, з викликом. І з тією моторошною грайливою усмішкою, яку я так мріяла стерти з його обличчя.