Розділ 14/2.

Шлунок дуже скоро зажадав милосердя. За сьогодні він отримав тільки одну черству булочку з присмаком моїх власних сліз, а його колега — мій мозок — спалив непомірну кількість калорій. Енергія була на нулі, рівень шуму, який виробляв мій живіт, максимальний.

Я ж намагалася зосередитися на часі, що йшов нестерпно довго.

Тут, у світі Жеміневи, ніхто не користувався звичайним годинником. Уже й  не знаю чому — чи то еволюція не дійшла до цього, чи то вони навпаки, перестрибнули це одразу в якусь альтернативну гілку розвитку. Тут годинником слугували дві пісочні чаші, що перетікали з однієї в іншу… і під впливом сонячного проміння та, підозрюю, якоїсь магії чи хімікатів змінювали колір.

Тому я зосереджувалася не на секундних стрілках, а на палітрі, що повільно змінювалася.

— О, малий, привіт! — до мене підійшов рудий, той, якого Ла Варр назвав лордом Фо.

— Взагалі-то ми однолітки, — фиркнула я, бо технічно це так і було.

А якщо зовсім уже до кінця говорити правду, то я була старшою. Ну та кому це важливо.

— Ну так ти свій зріст бачив? — засміявся рудий. — Боюся, пацан, тобі хоч вісімнадцять, хоч тридцять вісім буде, а для мене ти назавжди залишишся малим.

Я пирхнула, але з очевидної причини лізти з кулаками на рудого однокласника не стала. Знову спробувала зосередитися на годиннику, коли мій шлунок безпардонно перебив мої муки.

Рудий розреготався.

— Ти що тут, весь цей час сидиш? — пирскнув він. — Не йшов нікуди?

— Мені нікуди йти, — цілком правдиво відповіла я.

Хлопець із розумінням мукнув і витягнув щось зі своєї кишені. Запахло випічкою. Свіжою. Мій ніс мимоволі здригнувся.

— На, тримай, — простягнув мені згорток рудий, — я вже наївся, але батя змусив узяти із собою. Тож ти мені типу послугу зробиш навіть.

— Ну раз послугу, — натягнуто протягнула я, а сама вже впилася зубами в найсвіжішу булочку.

Шлунок замурчав задоволеним котом, а я розусміхалася від приємного відчуття всередині.

Сонечко припікало, годинник біг швидше.

— Я Маті, до речі, — він простягнув руку.

Я свою швидко обтерла об штанину й потиснула у відповідь. Довелося насупитися і сконцентруватися. Я взагалі рідко тиснула комусь руки — в Україні якось не довелося! Ну не заведено в нас направо й наліво дівчаткам руки тиснути! Та і якщо я і промишляла подібним, то завжди це робила якось елегантно й жіночно.

Тут же я брутальний мужик. Сидить під сонечком із блаженною посмішкою і булкою в роті. Але ж брутальний!

Тому в останню мить я розставила свої пальці ширше й усю силу вклала в удар, щоби потиск вийшов максимально протилежним до того, що я звикла. Начебто вийшло.

— Уперше бачу, щоб так руки потискали, — почухав потилицю Маті, — ну хай буде. Ти взагалі в нас із дивацтвами.

— Звичайний, — я буркнула, знову впиваючись у булочку.

— Так, а як тебе-то звати?

— Артеміс.

Начебто на іспиті я голосно своє ім’я вимовляла. І Ла Варр повторював кілька разів.

— І що, за прізвище не брехав? У тебе реально його немає?

І підсаджувався до мене ближче і ближче.

Усе зрозуміло. Я навіть подумки хмикнула. Рудого привабила не я сама — що, у принципі, слава богу — і не мої раптові пізнання, а той факт, що я, без роду імені, посміла заявитися на іспит, ще й заслужити якось добре ставлення Ла Варра. Якого сам рудий Маті Фо за його ж словами просто обожнював.

Інформація була б гідною платою за булочку, тож докори сумління мене миттєво покинули.

— Реально, — ствердно кивнула я.

На цьому розмова зійшла нанівець, та й у дворику ставало людно. Багато студентів поверталися і чекали списків тих, хто пройшов до Академії. Утім, облич із найбільш задертими носами, я не бачила — ні Міроша, ні його дружків. Вони, очевидно, або слуг послали, або й зовсім чекали офіційного повідомлення від Академії, вважаючи, що звісно ж пройшли.

Списки винесли через пів години, ніяк саму ситуацію не коментуючи. Розвісили один за одним, створивши справжній колапс зі студентів, які стовпилися навколо імен.

— Це моє! — крикнув один.

Його штовхнули в бік.

— Я тут! Я пройшов! — другого майже виштовхали з натовпу після цих слів.

— Я не бачу себе… — бурмотів третій і сам розштовхував інших у пошуках свого імені, зовсім не за правильною літерою алфавіту.

Я ніяково потопталася на місці. Лізти в цю купу небезпечно. Можуть штовхнути й забити — я дівчинка маленька, це легко зробити групі високорослих студентів.

— Хочеш, я твоє ім’я подивлюся? — на моє плече лягла рука вже знайомого мені п’янички із надто розслабленою усмішкою і поглядом, що вже злегка поплив.

— Тобі б за своє переживати, — я фиркнула.

— Якщо там є ти, буду і я, — підморгнув мені Доріан, — інакше без тебе я вчитися відмовляюся.