Розділ 14/1.

Сонце грайливо торкалося листя, залишаючи ажурну тінь на землі — майже так само, як це було у Львові. Пам’ятаю, як сиділа в день фестивалю на лавочці й дивилася на таке саме мереживо. Цікаво, чи йде життя там, у моєму світі? Як проходять лекції, сесії? Чи кинулися на мене?

—… цілих три! — хтось дуже голосно вигукнув на фоні, відволікаючи мене від думок.

Я підняла голову. Говорив світловолосий хлопець не дуже високого зросту. Навколо нього зібралася групка інших студентів. Я мимоволі прислухалася.

— Це занадто багато, — продовжував він і слухачі згідно кивали, — жінка потрібна одна. І для всі ми розуміємо чого.

Новий напад реготу. А мені раптом стало зле. Ці хлопці застрягли менталітетом десь у глухому Середньовіччі. Не бачили вони справжніх феміністичних парадів! Дівчат, що здатні на лопатки укласти таких ось шмаркачів!

Думати то я це думала, але нічого не говорила. І навіть намагалася не дивитися — щоб не привернути до себе увагу.

— Знаєш, друже, — той світловолосий обійняв одного зі студентів, — найкраща жінка — тиха як лялька.

Я не стрималася і ледь помітно похитала головою від обурення. Дуже хотілося вірити, що в Академії таких парадигм не навчали — інакше мені було б майже неможливо тут протриматися. Я б відповідати почала. Емоції, вони такі.

— А ти з іншою не впораєшся, так, Мірош? — почула я голос Доріана в себе над вухом.

Підняла голову — і справді, чоловік вийшов із будівлі Академії, руки тримав у кишенях і на студента дивився з викликом. Ближче, щоправда, не підходив — затримався поруч зі мною.

— Із жінкою і немовля впорається, — пирхнув той, що Мірош.

— Якби це було так, то ворожки не кричали б на кожному розі про велику й небезпечну злочинницю, — реготнув Доріан.

Ці слова викликали хвилю шепотів від студентів. Вони розбилися спочатку на купки по три-чотири людини, повільно відсувалися від Міроша. Потім і зовсім відійшли від нас на солідну відстань.

Невже говорити про це передбачення засуджувалося суспільством? Тітонька ні про що таке не попереджала. Але вона ховалася, могла й не знати.

Мірош ще постояв на місці якийсь час, потім виразно плюнув собі під черевики і відійшов. Ми залишилися самі у дворі Академії.

— Боягуз, — з лукавою посмішкою зауважив Доріан і махнув мені, — бувай, малий!

І пішов у бік міста.

— Зачекай! — я гукнула чоловіка. — Доріане… Чому ти мені допоміг?

Це питання не давало мені спокою. Що більше я знайомилася із цим темноволосим, то більше розуміла, що зв’язуватися з ним — собі дорожче. А отже, бути винною йому могло прирівнюватися до феєричного і вкрай сумного кінця, якого я старанно уникала вже місяць у цьому світі.

— Просто, — він знизав плечима, — потрібна якась причина?

— На все є причина, — не погодилася я, боязко блиснувши очима, — і ціна.

Останнє мене цікавило найбільше.

— Малий, гроші мене не цікавлять, — щиро розреготався Доріан, — допоміг із пустощів.

— Пустощів? — перепитала я, округливши очі.

Вона-то тут до чого?

— Скажімо так, — він цокнув язиком, — із самого дитинства в мене натягнуті стосунки з братом. Говорив уже, він усім подобається.

Доріан підійшов до мене ближче і простягнув руку, щоб ляснути по плечу. Я ледве стрималася, щоб не ухилитися. Небезпечно. Потрібно уникати фізичного контакту!

— Будемо дратувати його разом! — урочисто проголосив він. — А тепер я піду. У таверні мені обіцяли налити кухлик якісного пійла.

Махнув на прощання і так і пішов, залишивши мене саму у дворику. Чи було це правдою? Чи потім Доріан вимагатиме з мене якусь плату?

Навряд чи він здогадувався, що я дівчина, звісно… А отже плата могла бути за щось брудне й нелегальне. З іншого боку… За цей місяць перебування в Армаросі я робила переважно все нелегальне. Чи так це погано, якщо буду в боржниках у цього чоловіка?

Ще деякий час я дивилася йому вслід.