Розділ 14.

На вулиці сонце грайливо торкалося листя, залишаючи ажурну тінь на землі.

—… цілих три! — хтось дуже голосно вигукнув на фоні, відволікаючи мене від думок.

Я підняла голову. Говорив світловолосий хлопець не дуже високого зросту. Навколо нього зібралася групка інших студентів. Я мимоволі прислухалася.

— Це занадто багато, — продовжував він і слухачі згідно кивали, — жінка потрібна одна. І для всі ми розуміємо чого.

Новий напад реготу. А мені раптом стало зле. Ці хлопці застрягли менталітетом десь у глухому Середньовіччі. Не бачили вони справжніх феміністичних парадів! Дівчат, що здатні на лопатки укласти таких ось шмаркачів!

— Знаєш, друже, — той світловолосий обійняв одного зі студентів, — найкраща жінка — тиха як лялька.

Я не стрималася і ледь помітно похитала головою від обурення. 

— А ти з іншою не впораєшся, так, Міроше? — почула я голос Доріана в себе над вухом.

Підняла голову — і справді, чоловік вийшов із будівлі Академії, руки тримав у кишенях і на студента дивився з викликом. Ближче, щоправда, не підходив — затримався поруч зі мною.

— Із жінкою і немовля впорається, — пирхнув той, що Мірош.

— Якби це було так, то ворожки не кричали б на кожному розі про велику й небезпечну злочинницю, — реготнув Доріан.

Ці слова викликали хвилю шепотів від студентів. Вони розбилися спочатку на купки по три-чотири людини, повільно відсувалися від Міроша. Потім і зовсім відійшли від нас на солідну відстань.

Невже говорити про це передбачення засуджувалося суспільством? Тітонька ні про що таке не попереджала. Але вона ховалася, могла й не знати.

Мірош ще постояв на місці якийсь час, потім виразно плюнув собі під черевики і відійшов. Ми залишилися самі у дворі Академії.

— Боягуз, — з лукавою посмішкою зауважив Доріан і махнув мені, — бувай, малий!

І пішов у бік міста.

— Зачекай! — я гукнула чоловіка. — Доріане… Чому ти мені допоміг?

Це питання весь час не давало мені спокою. 

— Просто, — він знизав плечима, — потрібна якась причина?

— На все є причина, — не погодилася я, боязко блиснувши очима, — і ціна.

Останнє мене цікавило найбільше.

— Малий, гроші мене не цікавлять, — щиро розреготався Доріан, — допоміг із пустощів.

— Пустощів? — перепитала я, округливши очі.

Вони-то тут до чого?

— Скажімо так, — він цокнув язиком, — із самого дитинства в мене натягнуті стосунки з братом. Говорив уже, він усім подобається.

Доріан підійшов до мене ближче і простягнув руку, щоб ляснути по плечу. Я ледве стрималася, щоб не ухилитися. 

— Будемо дратувати його разом! — урочисто проголосив він. — А тепер я піду. У таверні мені обіцяли налити кухлик якісного пійла.

Махнув на прощання і так і пішов, залишивши мене саму у дворику. Чи було це правдою? Чи потім Доріан вимагатиме з мене якусь плату?

Навряд чи він здогадувався, що я дівчина, звісно… А отже плата могла бути за щось брудне й нелегальне. З іншого боку… За цей місяць перебування в Армаросі я робила переважно все нелегальне. Чи так це погано, якщо буду в боржниках у цього чоловіка?

Шлунок дуже скоро зажадав милосердя. За сьогодні він отримав тільки одну черству булочку з присмаком моїх власних сліз, а його колега — мій мозок — спалив непомірну кількість калорій. Енергія була на нулі, рівень шуму, який виробляв мій живіт, максимальний.

Я ж намагалася зосередитися на часі, що йшов нестерпно довго.

— О, малий, привіт! — до мене підійшов рудий, той, якого Ла Варр назвав лордом Фо.

— Взагалі-то ми однолітки, — фиркнула я, бо технічно це так і було.

А якщо зовсім уже до кінця говорити правду, то я була старшою. Ну та кому це важливо.

— Ну так ти свій зріст бачив? — засміявся рудий. — Боюся, пацан, тобі хоч вісімнадцять, хоч тридцять вісім буде, а для мене ти назавжди залишишся малим.

Я пирхнула, але з очевидної причини лізти з кулаками на рудого однокласника не стала. Спробувала зосередитися на годиннику, коли мій шлунок безпардонно перебив мої муки.

Рудий розреготався.

— Ти що тут, весь цей час сидиш? — пирскнув він. — Не йшов нікуди?

— Мені нікуди йти, — цілком правдиво відповіла я.

Хлопець із розумінням мукнув і витягнув щось зі своєї кишені. Запахло випічкою. Свіжою. Мій ніс мимоволі здригнувся.

— На, тримай, — простягнув мені згорток рудий, — я вже наївся, але батя змусив узяти із собою. Тож ти мені типу послугу зробиш навіть.

— Ну раз послугу, — натягнуто протягнула я, а сама вже впилася зубами в найсвіжішу булочку.

Шлунок замурчав задоволеним котом, а я розусміхалася від приємного відчуття всередині.

Сонечко припікало, годинник біг швидше.