Розділ 10.

Я прокинулася у своїй комірчині від жахливого запаху. Світало. Сонними очима я знайшла пробиту щілину в стіні, з якої на мене дивився перший промінь ранкового сонця.

Я озирнулася. У темряві нікого не було, і мені щиро захотілося повірити, що запах раніше просто привидівся. Наснився! На тлі всіх подій останніх днів мені ж міг наснитися сморід?

Не міг. У мені прокинувся і слух — чиєсь важке дихання. Ніби людина курила кілька десятків років, і тепер мала явні проблеми з диханням. Я ж намагалася не ворушитися — і не дихати абсолютно.

У кімнаті був ще хтось — той, кого я не могла розгледіти нормально. Переплутав кімнати? Але гостьові розташовані на другому поверсі, а моя — поруч зі стайнею.

Минула хвилина, друга, і я зрозуміла, що відвідувач у кімнаті не рухався. Чекав, поки я видам звук? Але це було б дивно. Якщо він прийшов до мене (навіть не хочу знати, навіщо), то вже перейшов би до активних дій.

Я спробувала поворухнути спочатку однією рукою, потім другою. Незнайомець не реагував. Тоді я акуратно зісковзнула з ліжка. Речей у мене було не багато — єдина книжка з магії та мішечок із грошима, що я заробила в таверні. Їх із міркувань безпеки я тримала під подушкою.

Висмикнула їх майже не чутно й засунула за пазуху. Потім повільно, крок за кроком підійшла до темного силуету.

Чоловік сидів, спершись спиною об стіну, і спав. Очі його були щільно заплющені, але через незручну позу хропіння раз у раз виривалося з грудей.

Проблема полягала в тому, що чоловік сидів на проході. Тож мені довелося переступити його спочатку однією ногою, потім другою…

Хропіння раптом затихло.

— Хто ти й що забув у цій кімнаті?

Що ж, брехати тут потреби не було.

— Я працюю в таверні, малорд, — упевнено прошепотіла я.

Навіщо тільки шепотіла, якщо він прокинувся?

— І давно дівчина підробляє в Малькольма?

Усередині мене все впало. Серце заколотилося шалено, тремтіння пройшлося шкірою, а сльози миттєво навернулися на очі. Невже мене розкрили настільки швидко?!

— Нема чого ображати мене, малорд, — додала я тихіше, погано придушуючи сльози.

Незнайомець розплющив очі й подивився на мене уважно. Обличчя його витягнулося.

— Хм, здалося, — буркнув він.

Я аж видихнула — безшумно, не привертаючи зайвої уваги.

— Гарного дня, малорд.

— Зачекай, малий! — не став так швидко відпускати мене чоловік.

Я закотила очі, радіючи, що стояла до нього спиною. У той момент буквально мріяла забратися з таверни якнайшвидше.

— Принеси мені елю, раз працюєш тут, — позіхнув він, — сьогодні великий день, і без пінти мені не вижити.

— Одразу ж, малорд, — надто бадьоро кивнула я і вилетіла з кімнати.

Хай пробачить мені чоловік із серйозними очима — він не звучав як погана людина. Хіба що п’яничка. Але не погана! Ель я все ж таки йому сьогодні не принесу.

На сходах зупинилась, закусила губу, вдарила себе по нозі та все ж побігла на кухню. Якщо цей пан потім опише мене, ще і звинуватить у чомусь… Ні, краще я йому просто занесу келих із напоєм.

— Артеміс, це ти? — сплячим голосом гаркнув на мене бармен, коли я сама залила ель у келих.

— Так, малорд попросив занести йому елю.

— А, ну неси, неси.

Цей малорд уже спав десятим сном, коли я до нього дісталася, тож я вилаялася на свою доброту. Лишила там келих і побігла на вулицю.

Зароблених грошей вистачило на простісінькі коричневі штани і лляну сорочку — і навіть трохи залишилося на булочку. Я переодяглася в найближчій відливальні й побрела на запах випічки.

Він одразу нагадав про тітоньку Терезу. Я часто прокидалася через цей яскравий аромат, що стояв у неї вдома. Двері в пекарню були відчинені.

— Тепер, коли її немає, де мені такі булочки взяти?! — нарікав пекар якомусь дрібному працівникові.

Я прокашлялася.

— Доброго ранку, малорде, — мляво посміхнувся пекар, — пробачте, у нас немає сьогодні звичайних поставок випічки. Наш працівник… е-е-е, захворів.

Знаю я цю хворобу. Ось тільки вона аж ніяк не в цього «працівника».

— Мені підійдуть учорашні, — кивнула я, навіть не намагаючись вивудити посмішку.

Кинула срібник на стіл і отримала навіть не вчорашню булку — це була ще з партії тітоньки Терези. Сльози миттєво підібралися назад до очей, але я заборонила собі плакати. Подумала про це, як про благословення.

Нехай ця булочка, зроблена руками турботливої жінки кілька днів тому — а тому черства й несмачна — стане моїм провідником удачі.

З такими думками я підійшла до входу в Академію, де вже збиралися потенційні студенти.

— Де тут на іспит реєструватися?

Найближчий юнак окинув мене прискіпливим поглядом і хмикнув. Ще б пак, тут у черзі стояли тільки гарно вбрані чоловіки різного віку.