Розділ 10.

Я прокинулася у своїй комірчині від жахливого запаху. Світало. Сонними очима я знайшла пробиту щілину в стіні, з якої на мене дивився перший промінь ранкового сонця.

Я озирнулася. У темряві нікого не було, і мені щиро захотілося повірити, що запах раніше просто привидівся. Наснився! На тлі всіх подій останніх днів мені ж міг наснитися сморід?

Не міг. У мені прокинувся і слух — чиєсь важке дихання. Ніби людина курила кілька десятків років, і тепер мала явні проблеми з диханням. Я ж намагалася не ворушитися — і не дихати абсолютно.

У кімнаті був ще хтось — той, кого я не могла розгледіти нормально. Переплутав кімнати? Але гостьові розташовані на другому поверсі, а моя — поруч зі стайнею.

Минула хвилина, друга, і я зрозуміла, що відвідувач у кімнаті не рухався. Чекав, поки я видам звук? Але це було б дивно. Якщо він прийшов до мене (навіть не хочу знати, навіщо), то вже перейшов би до активних дій.

Я уважніше оглянула відвідувача — темний силует нагадував мішок із картоплею, забутий на кухні — низький і товстий. Оскільки незнайомець не рухався, я примружилася і глянула уважніше. Надто вже він був низьким для дорослої людини — і надто великий для дитини. Може це істота якась?

Адже я нічого не знаю про цей світ! Раптом тут вовкулаки! Перевертні, демони, дракони! Я знову щільно заплющила очі і прислухалася — але чула тільки дивне барахляче дихання.

Інша цікава думка відвідала мене — може цей незнайомець спав? Або помер…

Я спробувала поворухнути спочатку однією рукою, потім другою. Незнайомець не реагував. Тоді я акуратно зісковзнула з ліжка. Речей у мене було не багато — єдина книжка з магії та мішечок із грошима, що я заробила в таверні. Їх із міркувань безпеки я тримала під подушкою.

Висмикнула їх майже не чутно й засунула за пазуху. Потім повільно, крок за кроком підійшла до темного силуету.

Я мала рацію. Чоловік сидів, спершись спиною об стіну, і спав. Очі його були щільно заплющені, але через незручну позу хропіння раз у раз виривалося з грудей.

Проблема полягала в тому, що чоловік сидів на проході. Тож мені довелося переступити його спочатку однією ногою, потім другою…

Хропіння раптом затихло.

— Хто ти й що забув у цій кімнаті?

Що ж, брехати тут потреби не було.

— Я працюю в таверні, малорд, — упевнено прошепотіла я.

Навіщо тільки шепотіла, якщо він прокинувся?

— І давно дівчина підробляє в Малькольма?

Усередині мене все впало. Серце заколотилося шалено, тремтіння пройшлося шкірою, а сльози миттєво навернулися на очі. Невже мене розкрили настільки швидко?!

— Нема чого ображати мене, малорд, — додала я тихіше, погано придушуючи сльози.

Незнайомець розплющив очі й подивився на мене уважно. Обличчя його витягнулося.

— Хм, здалося, — буркнув він.

Я аж видихнула — безшумно, не привертаючи зайвої уваги.

— Гарного дня, малорд.

— Зачекай, малий! — не став так швидко відпускати мене чоловік.

Я закотила очі, радіючи, що стояла до нього спиною. У той момент буквально мріяла забратися з таверни якнайшвидше.

— Принеси мені елю, раз працюєш тут, — позіхнув він, — сьогодні великий день, і без пінти мені не вижити.

— Одразу ж, малорд, — надто бадьоро кивнула я і вилетіла з кімнати.

Хай пробачить мені чоловік із серйозними очима — він не звучав як погана людина. Хіба що п’яничка. Але не погана! Ель я все ж таки йому сьогодні не принесу.

На сходах зупинилась, закусила губу, вдарила себе по нозі та все ж побігла на кухню. Якщо цей пан потім опише мене, ще й звинуватить в чомусь… Ні, краще я йому просто занесу келих з напоєм.

— Артеміс, це ти? — сплячим голосом гаркнув на мене бармен, коли я сама залила ель в келих.

— Так, малорд попросив занести йому елю.

— А, ну неси, неси.

Цей малорд вже спав десятим сном, коли я до нього дісталася, тож я вилаялася на свою доброту. Лишил там келих і побігла на вулицю.

Свіже повітря ранкового Армароса надихнуло на звершення. Я, якщо чесно, гадки не мала на які. Іспит до Академії так просто мені не скласти. Шпигунських навичок для незаконного проникнення в мене теж не було. Тож я вирішила, що метою мого сьогоднішнього дня буде розвідувальна місія.

І починається вона із шопінгу!

Зароблених грошей вистачило на простісінькі коричневі штани і лляну сорочку — і навіть трохи залишилося на булочку. Я переодяглася в найближчій відливальні й побрела на запах випічки.

Він одразу нагадав про тітоньку Терезу. Я часто прокидалася через цей яскравий аромат, що стояв у неї вдома. Двері в пекарню були відчинені.

— Тепер, коли її немає, де мені такі булочки взяти?! — нарікав пекар якомусь дрібному працівникові.

Я прокашлялася.

— Доброго ранку, малорде, — мляво посміхнувся пекар, — пробачте, у нас немає сьогодні звичайних поставок випічки. Наш працівник… е-е-е, захворів.