Розділ 9.

Із житлом мені довелося попрощатися. Якщо залишилася б там, то поліцейські вдалися б у питання, хто я, і чому раніше мене тут не було. Та й ризикувати викриттям теж не хотілося, тож я просто зібрала всі булочки, які не спалило безжалісне полум’я, загорнула їх у щось на кшталт торбинки й пішла на вулицю.

А там люди жили своїм життям. Раділи, веселилися, сміялися — точнісінько як ми з тітонькою не так давно.

— Я поверну тебе додому, — присягаючи пообіцяла повітрю і перетнула поріг будинку.

Насамперед мені потрібно було знайти нічліг. Молодим хлопчикам напевно це було простіше. У якійсь таверні є стайні. У стайнях можна спати — там тепло, м’яко і смердить. Тому за якусь брудну роботу, я зможу забезпечити собі дах над головою.

Потім мені потрібні гроші, багато. Я маю навчитися магії, щоб урятувати тітоньку.

— Набір до Академії шляхетних чоловіків! Записуйтеся! — пролунав знайомий мені голос волоцюги, але не його вигляд змусив мене завмерти на місці, а картина, поруч із якою він стояв.

На ній був зображений щит — точнісінько такий, як на кареті, що відвезла тітоньку Терезу. Я зупинилася, як громом вражена.

— Чуєш, малий! — це до мене хлопчик звернувся. — Ти ще малий сильно для Академії, провалюй!

— Скільки років? — несміливо запитала я.

Ще ж не практикувала голос змінювати. Потрібно говорити нижче? І повільніше? Або з хрипотою?

— Чого? — не розчув волоцюга.

— Кажу, зі скількох років приймають! — гаркнула вже в усі легені й вийшло дуже навіть по-хлопчиськи.

Тепер головне тримати той самий тон.

— Із вісімнадцяти, — він окинув мене прискіпливим поглядом, — а тобі скільки буде?

Двадцять. Але цього я вирішила не говорити. По-перше, хлопчині і знати не треба нічого про мене. А по-друге, у якого двадцятирічного чоловіка голос ще ламатиметься? Уже й у вісімнадцять звучить сумнівно, але хоча б повірити можна.

— Не твоя справа! — буркнула я. — Як записуватися?

Хлопчисько знову окинув мене поглядом, похитав головою і фиркнув.

— Тебе не пустять.

— Із чого взяв?!

Я ще не знала, як правильно реагувати — ніколи хлопчиком не була! А тому просто вовченям кидалася на всі слова, хороші й погані.

— Так іспит скласти треба! — волоцюга підняв вказівний палець догори. — А ти до школи ходив?!

Так, одинадцять класів із відзнакою.

— Ні, — вголос сказала я.

Бо мої одинадцять років середньої освітньої з ухилом у вивчення англійської мови тут дещо… не були актуальними.

— Ну ось. А книжки дорогі, — з виглядом знавця додав хлопчисько. — Хіба що в тебе робота як у мене…

Я вхопилася за цю фразу як за соломинку.

— А яка зарплата в тебе? — я навіть за плечі труханула хлопчиська. — Скільки заробляєш?

— Украсти хочеш? — примружився він.

— Та ні! Теж попрацювати! Мені дуже треба в цю Академію, розумієш? Дуже!

Хлопчик зітхнув і подивився на мене із жалем. Потім похитав головою.

— Набрехав я тобі, — і соплю витер, — не багато тут платять. Інакше я б уже й сам туди пішов, знаєш. В Академії і стипендії платять стільки, що на всю мою сім’ю вистачить. Але туди іспит складний, книжок багато треба.

Моє серце болісно стиснулося.

— Якщо хочеш попрацювати й щось довідатися, йди в таверну Малькольма, там нормально платять, але роботи багато, — хлопчик кивнув мені в потрібний бік. — Там різні дядьки ходять… Ти їх остерігайся. Не нормальні вони.

А чи є тут узагалі нормальні «дядьки»? Я видихнула.

— А як далі бути, коли все вивчу… ну припустимо, вивчу. Як потрапити в Академію?

Хлопчик підібгав губи в розуміючій такій усмішці, руки схрестив і кивнув. З повагою.

— Тобі треба скласти іспит, малий. Найближчий — за три дні. Я тому тут і стирчу. Потім буде через пів року.

Через пів року буде вже пізно… Що ж, доведеться імпровізувати. А поки що…

— Я — Артеміс, — простягнула руку для рукостискання хлопчику.

— Уггі.

І він гарненько так плюнув на свою долоню перед тим, як потиснути мою. Я ледве стрималася, щоб не поморщитися від слизького відчуття.

На роботу в таверну У Малькольма мене взяли з радістю і захопленням, і навіть запропонували ночувати в них — мовляв, так навіть краще. Ця приказка мене ніяк не надихнула, але чи мала я вибір?

— Малий, шо спиш, неси пивка! — ікнув мужик за дальнім столиком, і я, озброївшись одразу двома кухлями, помчала в його напрямку.

Працювала всю ніч, тож ночівля в самій таверні слугувала успішним продовженням робочого дня. З того, що я з’ясувала — місцеві чоловіки люблять випити, заспівати й помацати дівчаток. Останнє було задоволенням для багатих зі зрозумілих причин, але й бідняки не давали на чайових хлопчикам-наливайкам, аби одного разу обійняти білосніжну красуню.