Розділ 8.

— У пивницю, швидко! — майже беззвучно вимовила вона.

Яку пивницю? Куди? Що відбувається? Я застигла на місці.

— Хутко! — рявкнула на мене тітонька Тереза, тицьнувши пальцем на маленьке заглиблення в підлозі.

Тільки тепер я помітила невеликий вирізаний квадрат, який, вочевидь, слугував входом у ту саму пивницю. Щоби пройти всередину, потрібно було підчепити дощечку за заглиблення і…

— Терезо, не робіть ситуацію гіршою для себе, ми хочемо просто поговорити! — прогримів низький голос біля дверей. Слідом він додав тихіше: — Будемо розкривати?

Бачачи моє заціпеніння, тітонька Тереза сама підняла кришку люка до пивниці й ледь не штовхнула мене всередину. Наостанок коротко обійняла.

У пивниці було тісно. Мені довелося сісти навпочіпки й обійняти ноги, щоби поміститися. І то, потрібно було пригнути шию. Силует великої тітоньки в білому фартусі промайнув востаннє біля кришки.

— Усе буде добре, — прошепотіла вона й зачинила вхід до пивниці.

Тітонька Тереза ледь встигла кинути килимок на підлогу, коли двері з гуркотом відчинилися.

— Ой, ну що ж ви наробили? — заохала вона. — Я ж уже не молода, юначе, я поки дійду… А ви мені двері зламали…

— Терезо, двері тебе не мають хвилювати зараз, — сухо відповів чоловічий голос.

Підлога в Терези була покладена криво, багато дощок прогнили, тому між ними я виявила тонку шпаринку, через яку було видно те, що відбувається при вході. Частково, звісно — більшу частину закривав темно-синій камзол невідомого чоловіка.

— Чим можу допомогти вам, малорде? — голос Терези тремтів, а я все не могла зрозуміти чому.

Навіщо вони раптом прийшли сюди? Чому саме сьогодні? І що хочуть від ні в чому невинної тітоньки?

— Пройдемо до відділку, там усе з’ясуємо, — спокійно відповів їй незнайомець.

Але він тикав тітоньці. Він знав її? Чи в поліції так заведено, ставитися до всіх підряд як до нижчих?

— У відділок, так? — вона звучала зовсім пониклою. — Ну, раз так треба…

— У вас тут випічкою пахне, духовка увімкнена?

І справді, пекарка якраз завантажила порцію нових булочок. Вони ось-ось мали б приготуватися в іншій кімнаті.

— Ніяк ні! — майже панічно скрикнула тітонька. — Я тільки їх витягла. Усе вже вимкнено, офіцере, ходімо. Ніяких проблем.

Відвідувач якийсь час ще постояв на місці, а потім рушив на вихід, пропускаючи тітоньку Терезу вперед. Я бачила її обличчя, коли вона проходила повз — поникле, біле, загублене. У мій бік жодного разу не глянула.

Минула секунда. Тиша. Друга. Третя.

Тук-тук-тук. Хто тут?! Я почала панічно озиратися і вдивлятися в щілину між дошками, але нікого всередині не було. Це моє серце істерично стукало, луною віддаючи по вухах.

Тітонька. Її відвезли кудись. Хто й куди?! Потрібно вибігати! Швидше!

Ще раз прислухавшись, чи немає нікого, я штовхнула двері пивниці. Вони не піддавалися, притиснуті якимось килимком. Я штовхнула ще раз і ще. Сльози лилися не перестаючи, коли я нарешті вибила двері. Килимок з’їхав убік — я мало не впала з ним разом, але побігла швидше до виходу на вулицю.

Ну ж бо! Їх треба зупинити! Пояснити офіцеру, що сталася помилка!

Двері до квартири були вибиті — без шансів їх замкнути або закрити хоч якось. Свіже повітря вдарило в легені, коли я, забувши прикрити обличчя трьома косинками, вибігла на вулицю.

Вдалині я побачила карету, що вже добряче віддалялася. На боці був ледь помітний знак щита.

— Ех, шкода стареньку, — прокряхтів якийсь дідусь поруч.

Я ще тремтіла, слова важко долинали до свідомості. Я глибоко зітхнула, витерла сльози.

— Чому? Куди її відвезли? — запитала я — чи то в порожнечі, чи то в самого дідуся.

Він здивовано подивився на мене. Так дивляться на того, хто з Місяця впав. Або прибув із таких далеких далей, що в місцевих селах про нього й не чули.

— Так дізнавачі ж, дитинко, — пояснив дідусь, — кажуть, хтось доніс на неї, що магією володіє. Ех, хороша була пекарка, шкода, що дівка.

Дізнавачі. Донос. Невже це був Роджер із ринку? Або той, кому Тереза відносила свої булочки? Цей дідусь назвав її пекаркою — чи міг він сам донести на неї? Я подивилася на нього.

— А ви, дівчинко, ким доводилися старенькій? — раптом примружився дідусь.

— Ніким, — не задумуючись відповіла я, — ніколи раніше її не бачила.

Дідусь щось пробурчав у відповідь, ще раз підозріло оглянув мене й пішов у протилежний бік. Я для годиться ще постояла на місці. Переконалася, що ніхто не дивиться і не бачить, як я прокрадаюся назад до сховища, що стало мені домівкою в цьому невідомому світі.

Сяк-так я притулила двері до входу. У кільце-ручку просунула довгу палицю, щоб огидна деревинка не падала. Сумнівна барикада, звісно, але кілька годин протягне.

Я вийшла до світла — у ту саму кімнату, де осторонь валявся відкинутий килимок і нашвидкуруч було відчинено люк у пивницю.