Розділ 7.

Тітонька Тереза більше не ставила мені запитань про моє життя — ні звідки я, ні чому очі квадратні щоразу, коли мова заходить про магію. На мій одяг вона теж уваги не звертала — допомогла вибрати собі старі сукні її сестри.

— Хіба що тільки злегка вшити б тут із боків, — нарікала вона, — зовсім худенька ти, люба!

— Аті, — тихо прошепотіла тоді я.

— Що, пробач?

— Мене звати Аті, — додала сміливіше, — ви… представилися, а я — ні. Зручніше ж, якщо будете називати мене на ім’я.

Я не стала представлятися справжнім ім’ям. Геоцинта може шукати мене — і найімовірніше, називатиме скрізь так, як знала. Агата Короленко. Аті на це було схоже настільки, щоб я відгукувалась — але все ж відрізнялося.

Погляд тітоньки-пекарки потеплішав.

— Приємно познайомитися, Аті, — сказала вона з усмішкою, — надворі вже сутеніє і виходити буде пізно. Залишишся в мене поки що? Я ліжко постелю.

Я, звісно, не пручалася, тим паче, що мене поклали на царські хороми цього будинку — ліжко на грубці. Спершу тітонька Тереза розігріла її добряче й мені наказала близько не підходити. А через години дві показала, як спати й що робити, якщо стане надто спекотно.

— У тебе магії льоду немає? — крадькома запитала тітонька.

Уже не знаю — спіймати мене на брехні хотіла чи що, але я очікувано похитала головою.

— Тоді просто чашкою з водою заллєш. Але вікна не відчиняй, Аті, щоб усякий непотріб не пробрався всередину.

Від цих слів мені стало некомфортно, і я так і не змогла нормально заснути. Раз у раз прокидалася від скрипу коліс карет, що проїжджали повз, або від занадто гучного тупоту перехожих. Я все боялася, що хтось до нас забереться.

Але цього не сталося, і вже з першими світанковими променями я почула метушню пекарки на кухні.

— Ах, Аті, доброго ранку! — вигукнула вона, відправляючи чергову порцію булочок у піч. — Пробач, що розбудила так рано — робота не чекає!

— Ви кудись ходите? — припустила я і сіла на стілець поруч.

— Заношу місцевому пекарю, — кивнула тітонька Тереза, — мені в моєму становищі самій продавати… Вигідніше було б, звісно, але небезпечно. Перша перевірка і все.

Вона невесело засміялася, а потім поставила той самий чайник на плиту, вогонь під якою з’являвся сам собою.

Тітонька Тереза ніколи не користувалася заклинаннями. Те, що вони існують, я дізналася вже пізніше — коли почала пізнавати ази магічних сил. Але скільки не намагалася їх опанувати, нічого не виходило.

— Можливо, це тому що тобі знань бракує, — задумливо промовила одного вечора тітонька Тереза.

Вона ж мені й пояснила принципи, якими користувалася сама. Заплющуєш очі й чаклуєш.

— Читці заклинань такі от томи носять із собою, — розповідала жінка, — мені до них і діла не було. Треба б купити щось таке в торговця на ринку.

Від спогадів про ринок я вся стиснулася.

— Чогой це ти? — витягнулося обличчя тітоньки Терези. — Ніколи на ринку не була чи що?

— Була і… Там мене й помітили, — я втиснула голову в шию.

— А… — з розумінням протягнула пекарка. — Ну, це просто потрібно до зрозумілих продавців ходити. Бон-брат — той ще паршивець. Мою подружку років десять тому обрюхатив і кинув. Так бідолаха померла, не пережило її сердечко.

Я захлопала очима від подиву.

— Тітонько Терезо, а чому і ви називаєте його Бон-брат? Тут одна велика родина?

Пекарка щиро розреготалася.

— Ой, скажеш теж, мене бог милував таким родичем! Братом ми називаємо всіх чоловіків середнього класу. Зовсім жебраків — ні, звісно, але так — до всіх, кого бачиш.

— А до жінок «маледі»? — здогадалася я.

— «Маледі» — це вищий стан, — не погодилася пекарка, — ну і з ввічливості торговці бринчать таке. Звичайний перехожий без приставок до тебе буде. Аті й усе.

Я кивнула. Правила цього світу поступово ставали зрозумілими.

Наступного дня ми вирушили на ринок. Тереза одягла мене сильніше, та косинок кілька зверху накинула, щоб на бабку схожа була. Так менше привертала до себе уваги.

Коли ми прийшли до потрібного прилавка, усередині мене все заледеніло.

— Чого тобі треба, Терезо, — буркнув той, якого я пам’ятала на ім’я Роджер.

Він дивився на пекарку поблажливо, а на мене так і зовсім губи кривив.

— Притягла сюди обірванку, — фиркнув торговець.

— Це моя сестра двоюрідна, малорд, — із солодкою усмішкою відповіла Тереза.

Ввічливе звернення приємно лестило Роджеру. Він і плечиками повів, і посмішку вже погано приховував.

— Ну чого тобі, карга стара? — майже грайливо кинув торговець.

Мені ж погано вдавалося скривати свою відразу. Добре, що обличчя приховувала косинка.

— Мені б книжки якісь розумні почитати, — підморгнула вона торговцю.