Розділ 6.

Я не кричала, бо мені міцно затиснули рот. Спершу паніка накрила з головою, і я хотіла було вкусити того, хто мене тримав, — або штовхнути хоча б. Але мене зупинив запах. Саме він змусив мене… заспокоїтися.

Від людини, яка утримувала мене, пахло булочками. І я розуміла, що пекарі теж бували поганими, виродками — але ж і рука була жіночою. М’яка, нехай і мозолиста рука, міцно закривала мені рот — нічого більше. І запах ішов такий, як удома.

— Якщо не кричатимеш, я відпущу, — почула я шепіт.

Очевидно, я кивнула, пообіцявши не видавати зайвих звуків. Та й не щоб це було в моїх інтересах — привертати увагу поліцейських, які полювали за моїм іноземним тілом. Знали б вони, що моє тіло не тільки іноземне, а й… інопланетне? Іносвітнє? Чи є взагалі слово, що підходить для таких, як я?

— Ти не місцева, правда ж? — продовжувала шепотіти жінка звідкись позаду.

Очі потроху звикали до темряви, і незабаром я змогла розгледіти її. Сивувато-рудувате волосся під тканинним чепчиком, глибокі зморшки в куточках губ, пухкі щоки. Вона виглядала як типова булочниця з класичних французьких фільмів. Заходиш до неї, просиш круасан чи пен-о-шоколя, і потім розумієш, що зайві кілограми того таки варті.

— Не місцева, — я похитала головою, — чому вони погналися за мною?

— Зовсім нічого не знаєш, так, — видихнула вона, — підемо на кухню, заварю тобі чаю і розповім усе. Тобі, моя люба, обережніше треба бути. Поліції на очі не показуватися — особливо, якщо ти магією володієш.

Магією володієш. Добре, що пекарка вже відвернулася, а то б побачила мої очі — круглі як тарілки.

Ми пройшли через якісь коридорні лабіринти в житлову частину квартири. Дерев’яні мостини скрипіли, павутина в кутах жила своїм життям, але в іншому тут було цілком затишно. На кухні мене засліпило невелике кругле вікно.

— Сідай на стільчик, тільки не хитайся сильно, а то там ніжка відвалюється.

Я слухняно приземлилася на вказаний стільчик і взагалі намагалася не рухатися. І не дихати теж.

— Мене звуть Тереза, хоча багато хто називає тітонькою, — вона навіть хихикнула, поки ставила чавунний чайник на допотопного вигляду плиту.

Потім відчинила дверцята в нижній частині й підкинула туди дров. Я так і не зрозуміла, як вона це підпалила — ні сірників, ні запальнички я не бачила. Але вже через хвилину грайливі вогники облизували дрова. Тереза зачинила дверцята.

— Уявляєш, — вона обернулася до мене обличчям, — тітонькою! Кажуть, ти вже у віці, вважай бабуся. Смішні, мені ж навіть сорока ще немає!

Я похлинулася. У нас, звісно, була відчутна різниця у віці, але не настільки, щоб я в ній бачила бабусю. У моєму світі до сорока взагалі мало хто онуків уже мав. Але Тереза справді не виглядала на свій вік. Може, це норма в цьому світі?

— Ну добре, — вона махнула рукою, — звідки ти сама-то будеш?

Я зам’ялася. Сильно відверто відповідати не хотілося. Очі Терези розуміюче засвітилися.

— Не хочеш говорити — не треба, — без тіні образи повільно вимовила пекарка, — тобі є куди йти?

До Геоцинти? Ні, тепер я взагалі не впевнена, що до неї варто повертатися. Та й зовсім не факт, що зможу. Я заперечно помахала головою.

— Бідне кошеня, — вона підібгала губи і важко видихнула, — давай я розповім, що в нас тут відбувається, а ти потім вирішиш, що робити. Тобі, моя люба, дуже не пощастило народитися дівчинкою.

І Тереза почала розповідати. А коли чайник закипів, то налила мені трав’яного чаю без цукру. Він був до остраху гарячим, але від розповіді Терези мене било невпинним тремтінням.

У цьому світі існують провісниці, ворожки — ті, що бачать майбутнє і віщають про це на всю Жеміневу. Кілька років тому вони і принесли сумну звістку. Цей світ погубить жінка з магічною силою швидше, ніж молодий дуб досягне свого граничного росту.

— І відтоді за жінками з магічними силами, обдарованими, бігає поліція, — важко видихнула Тереза. — Король Людовик звернувся до народу й пообіцяв вирішити пророцтво гуманним способом. Він знайшов якийсь стародавній артефакт, що позбавляє магічних сил — і закликав жінок добровільно прийти і… позбавити себе ризиків бути страченою, так скажімо.

Тереза спиралася на плиту й дивилася кудись крізь мене.

— От тільки ці доброволиці не поверталися. Поступово всі обдаровані почали зникати одна за одною, і ніхто їх більше не бачив, — хитала головою пекарка, — і з простого занепокоєння всіх нас накрила паніка. Ніхто не хоче зникнути без сліду, правда ж?

— Так мене переплутали з обдарованою? — я подивилася на жінку в страху. — Але я ніякою магією не володію!

Принаймні, не знаю про це.

— Виловлюють усіх жінок, — відрізала Тереза, — змушують отримати жовтуватий папірець, що магічних сил немає. Але таких унікальних, хто отримав його так мало… І просять за нього… — пекарка нахилилася до мене й перейшла на моторошний шепіт, — …десять тисяч золотих!

Моя математика в голові швидко доматематилася — ціна двухсот з залишком кілограмів фініків. Пристойно. Я навіть присвиснула.

— Не можемо ми собі таке дозволити, — кивнула Тереза, — ось і ховаємося. Ти вибач, дорогенька, що я тебе так затягла й рот закривала. Не можу більше бачити, як дівчат крадуть виродки ці волохаті.