Розділ 5.

Інстинктивно я підняла очі нагору з малодушною надією побачити там троси і кріплення, яке допомагало чоловікові летіти. Там же було чисте небо.

— Ви загубилися, маледі? — нетерпляче запитав незнайомець, схрестивши руки на грудях. — Смію припустити, ви прибули здалеку. Не варто такій дівчині гуляти самій по Армаросу.

У голові одразу спливли слова ворожки: «Ти в Армаросі, столиці великої країни Де-Марії, світу, іменованого Поцілунком Бога — Жемінева». Що як… Абсолютно дика думка… Але раптом ворожка не брехала?

— Усе… в порядку, — тільки й вичавила із себе.

Яке вже тут у порядку. Я, дівчинка в спортивних штанцях і футболочці, аж ніяк не виглядала в дусі людей посеред площі. І якщо мої мізерні знання переміщення між світами правильні, то мене найближчим часом захочуть спалити на багатті. Знала я це з відомих книжок, звісно. І фільмів.

— Куди ви прямуєте? — підлетів до мене незнайомець.

Його світле волосся неслухняно впало на лоб, і він поправив його елегантним помахом руки.

— Гуляю, — упевнено кивнула я.

Нікуди не йду, просто оглядаю територію, правда ж?

— Ви не маєте гуляти сама, — насупився незнайомець, — іноземних громадян завжди супроводжує хтось. Дозвольте…

Він почав озиратися навколо і, побачивши групу чоловіків у поліцейській формі, махнув їм вказівним і середнім пальцями. Вони попрямували в наш бік.

Та-а-а-ак, справа пахне смаженим.

Я оглянула чоловіка уважніше. На піджаку був знак щита — може він теж із якихось органів? Тоді-то я і помітила наручники з бірюзовим мереживом, що звисали в нього зі штанин.

— Не хвилюйтеся, маледі, зараз ми відведемо вас у потрібну структуру й там…

Слухати я цього красеня не збиралася. Мені пощастило в одному — я маленька і вертка, до того ж — у зручному одязі на відміну від цього охоронця правопорядку. Тож перше, що я зробила — занирнула під прилавки, де швидким гусячим кроком пробралася до крайніх рядів ринку.

— Тримайте її! — почула я чийсь вигук.

Після цього торговці перестали пасивно спостерігати за моїми пересуваннями під їхніми столами, і я відчула перші перешкоди. Хтось почав залазити під стіл і навіть намагався зупинити мене вилами! Вилами! А якщо заколють, виродки немиті?!

Коли ховатися під прилавками виявилося абсолютно неможливим, я виринула назовні. До найближчих провулків було не понад сотні метрів шляху.

— Академія шляхетних чоловіків! Набір до Академії! Кількість місць обмежена! — волав поруч якийсь хлопчисько.

Поруч із ним стояв величезний мольберт із намальованим логотипом у вигляді щита. Я, недовго думаючи, чурхнула за нього і причаїлася.

— Куди вона побігла?! — почула я крик поліцейського.

— У бік дворів! — допоміг мені бадьорий хлопчисько.

Дай бог йому здоров’я, довгих років життя і… чого там ще бажають у цих світах. Вони літають! Щоб їм рачки лазили, я ж буквально бачила, як красень ширяв над землею! І навіщо йому окуляри тільки? Начаклував собі якусь абракадабру й бачиш добре.

Думати про це часу не було.

— Біжіть, маледі, вони сюди повернуться швидко! — шепнув мені хлопчик, і я прислухалася до його поради.

Побігла так швидко, що аж в очах виблискувало — у зворотний від поліцейських бік. Так було далі до підворіття, але зате з кожним кроком я збільшувала відстань від погоні. От би тільки втекти, тільки б встигнути сховатися.

— Та ось же вона! — хрюкнув той, що був Боном, продавцем фініків.

Усе з ним зрозуміло — раз я не купила в нього кілограм фруктів, то все! На плаху! Ех, не хочу вмирати молодою!

Я стиснулася вщент і майже прокотилася корінням найближчого дерева, що стояло збоку. Велике й масивне, воно надійно прикривало мене від поглядів перехожих. На секунду я далі собі перевести дух. Треба б зрозуміти, куди бігти далі.

У підворіття, а там? Шукати назад Геоцинту? Раз вона не набрехала мені із цим нероздушеним світом, то сон, що мені наснився, був повною правдою. Питання тільки, навіщо було мене притягувати сюди?

Що там говорив той голос?

— Я бачу її! — почулося з-за ринку, і я знову рвонула, цього разу успішно завернувши в одну з вуличок.

Так, подумати часу немає, значить до Геоцинти поки що бігти не буду. Може я їй для якихось кривавих ритуалів потрібна? І мене покликали, щоб своїх не приносити в жертву? Із цих кровожерливих станеться!

Позаду мене весь час чувся тупіт чоловічих ніг, але мені було занадто страшно обернутися і подивитися, хто ж це був. Вирішила бігти на знос — поки серце не зупиниться, поки ноги не перестануть рухатися!

Повернула праворуч, ліворуч, вперед-вперед — а тупіт позаду все не затихав.

В одному з провулків я все ж подивилася назад. Двоє чоловіків у поліцейській формі впевнено бігли за мною, не втрачаючи з поля зору. Такого хвоста й не позбудешся. Скільки я так уже бігла? П’ять хвилин? Двадцять?

Я вирішила випробувати удачу й повертати так багато і швидко, як тільки б виходило. Цілком можливо, що в якийсь момент я почала бігати колами — тож замість чергового повороту ліворуч, я вирішила повернути в інший бік і зазнала нищівного фіаско.