Розділ 4.

Кам’яні перегородки всіяли всю вулицю. У цьому місці було дуже багато напівпідвальних приміщень, і виходили з них вкрай неприємного вигляду люди. Їхні обличчя були вкриті помаранчевою кіркою, нерідко з буграми-бородавками кольору запеченої крові.

Вони дивилися на мене цікавими, але каламутними очима, поки я, обійнявши себе від холоду, що нахлинув на душу, пробиралася вулицями.

На перехожій частині люди прикривалися долоньками від сонця і поспішали сховатися у своїх підземних норах. І майже всі вони були чоловіками. Я не сексистка! І зазвичай навіть не помітила б такої деталі, от тільки вона була до остраху очевидна. Я ніби потрапила на закритий клуб неохайно одягнених джентльменів.

Були й інші зустрічні. Ті, що носили середньовічного вигляду костюми — чоловіки у фраках із золотим гравіюванням і перламутровими ґудзиками. Або навіть одна жінка в надмірно пишній сукні з напівкруглими вставками ззаду, через що весь її силует був значно більшим, ніж сама дівчина мала би бути.

І всі вони гуляли з мереживними парасольками.

— Дідько, ну й бюджети в цього фестивалю, — я пробурмотіла про себе й рушила далі.

Якщо в них у всіх таке ж серйозне ставлення до ролі, як у Геоцинти, то навряд чи я зможу від них чогось добитися. Із цими думками я вирішила ні з ким не розмовляти, а дійти до якоїсь центральної точки збудованого міста.

Нею виявився ринок. Кілька прилавків, накритих бруднуватою синьою і червоною тканиною, торговці, які кричали навкруги, і голодуни, що бігали наввипередки вздовж усіх рядів.

Я прислухалася.

— Фундук, любязні! Фундук!

Любязні, я припустила, було щось на кшталт слова «люб’язні», але з якимось місцевим діалектом. Може, для екзотики додавали це до свого акценту?

Я підійшла ближче до торговця з фундуком.

— О, маледі, чи не бажаєте фундук? — розплився в майже беззубій усмішці торговець.

Йому б до стоматолога сходити. Решта жовтих зубів волали про милосердя.

— Скільки він коштує? — я ніяково подала голос.

Напевно, до нього б звернутися якось? Але я не знала як, щоб не вибити актора з образу. Він ніяково моргнув кілька разів, але потім трухнув головою і вклонився.

— Три золотих за кіло, маледі.

Золоті… Зрозуміло. Але якщо цей торговець настільки бідний, що не зміг устежити за своїми зубами, то курс, імовірно, чудово знає — і грошей потребує.

— Пробачте, а скільки це в гривнях?

— Гри-внях? — по складах повторив він і почухав потилицю. — Ви не місцева, маледі? Я, чесне слово, зрозумів це ще з вашого одягу, але ніколи не чув про таку валюту. Зачекайте, не йдіть, я запитаю в Роджера.

Потім він повернувся своїм огрядним тілом, вхопився за дерев’яну балку й загорланив так голосно, що я навіть присіла від його крику.

— Роджер-брат!

Брат? Так це сімейна справа, чи що? Я повернулася в бік, куди кричав торговець, й обімліла. Роджер аж ніяк не міг бути йому братом — хіба що нерідним. Бо той торговець, що продавав фундук, ховався від сонця під навісом, і шкіра хоч і була бруднувато-жовтого кольору від низької санітарії, та все ж таки була білою.

Роджер же виявився повністю темношкірим чоловіком.

— Що треба? — кинув він і сплюнув, щойно порівнявся з прилавком.

Я відійшла від того місця, куди приземлилася його слина. Було… ніяково. Не знають вони чи що про правила пристойності?

— У тебе є гри-ва-ни?

— Гривні, — підказала я, вимучено посміхнувшись, — українська валюта.

— Укеранська? — почухав потилицю Роджер.

Я остаточно розгубилася. Або ці хлопці геніальні майстри акторської справи, або мене просто закинуло кудись, де всі говорили українською, але водночас і гадки не мали про Україну. Чи можливо це взагалі?

Я знову оглянула ринкову площу — усі люди були в костюмах. Ніхто не курив, не діставав телефони. Я навіть не бачила ніде камер чи дронів, які могли б це знімати. У чому сенс тоді грати роль, якщо вас ніхто не записує?

Неприємне, до остраху неприємне відчуття почало підкрадатися до горла.

— Ніколи не чув про таке, — зізнався Роджер, а я раптом почала задкувати.

Бо це все нагадало ідіотський розіграш, у який мене затягли насильно.

— Дякую… — прошепотіла я. — Вибачте. До побачення!

— Куди ж ви, маледі? — окликнув мене торговець фундуком.

— Та залиш її, Бон-брате, вона якась божевільна.

Серце билося все частіше, а мозок гарячково намагався знайти пояснення тому, що відбувалося. Усе було занадто реально. І якби у фестиваль я могла ще повірити, то… не чули про Україну? Не можуть навіть повторити назву? Тут точно щось не так, і мені терміново потрібно звідси забиратися.

Я задкувала й задкувала, а тому зовсім не дивилася, куди йшла — і врізалася в чиюсь сильну спину.

— Виба… — майже сказала я, коли побачила те, що не могла б ніяк пояснити.