Розділ 4.

У цьому місці було дуже багато напівпідвальних приміщень, і виходили з них вкрай неприємного вигляду люди. Їхні обличчя були вкриті помаранчевою кіркою, нерідко з буграми-бородавками кольору запеченої крові.

Вони дивилися на мене цікавими, але каламутними очима, поки я, обійнявши себе від холоду, що нахлинув на душу, пробиралася вулицями.

Перехожі прикривалися долоньками від сонця і поспішали сховатися у своїх підземних норах. І майже всі вони були чоловіками. Я не сексистка! І зазвичай навіть не помітила б такої деталі, от тільки вона була до остраху очевидна. Я ніби потрапила на закритий клуб неохайно одягнених джентльменів.

Були й інші. Ті, що носили середньовічного вигляду костюми — чоловіки у фраках із золотим гравіюванням і перламутровими ґудзиками. Або навіть одна жінка в надмірно пишній сукні з напівкруглими вставками ззаду, через що весь її силует був значно більшим, ніж сама дівчина мала би бути.

— Дідько, ну й бюджети в цього фестивалю, — я пробурмотіла про себе й рушила далі.

Якщо в них у всіх таке ж серйозне ставлення до ролі, як у Геоцинти, то навряд чи я зможу від них чогось добитися. Із цими думками я вирішила ні з ким не розмовляти, а дійти до якоїсь центральної точки збудованого міста.

Нею виявився ринок. Кілька прилавків, накритих бруднуватою синьою і червоною тканиною, торговці, які кричали навкруги, і голодуни, що бігали наввипередки вздовж усіх рядів.

Я прислухалася.

— Фундук, любязні! Фундук!

Любязні, я припустила, було щось на кшталт слова «люб’язні», але з якимось діалектом. 

— О, маледі, чи не бажаєте фундук? — розплився в майже беззубій усмішці торговець.

Йому б до стоматолога сходити. Решта жовтих зубів волали про милосердя.

— Скільки він коштує? — я ніяково подала голос.

Напевно, до нього б звернутися якось? Але я не знала як, щоб не вибити актора з образу. Він ніяково моргнув кілька разів, але потім трухнув головою і вклонився.

— Три золотих за кіло, маледі.

Золоті… Зрозуміло. Але якщо цей торговець настільки бідний, що не зміг устежити за своїми зубами, то курс, імовірно, чудово знає — і грошей потребує.

— Пробачте, а скільки це в гривнях?

— Гри-внях? — по складах повторив він і почухав потилицю. — Ви не місцева, маледі? Я, чесне слово, зрозумів це ще з вашого одягу, але ніколи не чув про таку валюту. Зачекайте, не йдіть, я запитаю в Роджера.

Потім він повернувся своїм огрядним тілом, вхопився за дерев’яну балку й загорланив так голосно, що я навіть присіла від його крику.

— Роджер-брат!

Брат? Так це сімейна справа, чи що? Я повернулася в бік, куди кричав торговець, й обімліла. Роджер аж ніяк не міг бути йому братом — хіба що нерідним. Бо той торговець, що продавав фундук, ховався від сонця під навісом, і шкіра хоч і була бруднувато-жовтого кольору від низької санітарії, та все ж таки була білою.

Роджер же виявився повністю темношкірим чоловіком.

— Що треба? — кинув він і сплюнув, щойно порівнявся з прилавком.

Я відійшла від того місця, куди приземлилася його слина. Було… ніяково. Не знають вони чи що про правила пристойності?

— У тебе є гри-ва-ни?

— Гривні, — підказала я, вимучено посміхнувшись, — українська валюта.

— Укеранська? — почухав потилицю Роджер.

Я остаточно розгубилася. Або ці хлопці геніальні майстри акторської справи, або мене просто закинуло кудись, де всі говорили українською, але водночас і гадки не мали про Україну. Чи можливо це взагалі?

Я знову оглянула ринкову площу — усі люди були в костюмах. Ніхто не курив, не діставав телефони. Я навіть не бачила ніде камер чи дронів, які могли б це знімати. У чому сенс тоді грати роль, якщо вас ніхто не записує?

Неприємне відчуття почало підкрадатися до горла.

— Ніколи не чув про таке, — зізнався Роджер, а я раптом почала задкувати.

Бо це все нагадало ідіотський розіграш, у який мене затягли насильно.

— Дякую… — прошепотіла я. — Вибачте. До побачення!

— Куди ж ви, маледі? — окликнув мене торговець фундуком.

— Та залиш її, Бон-брате, вона якась божевільна.

Серце билося все частіше, а мозок гарячково намагався знайти пояснення тому, що відбувалося. Усе було занадто реально. І якби у фестиваль я могла ще повірити, то… не чули про Україну? Не можуть навіть повторити назву? Тут точно щось не так, і мені терміново потрібно звідси забиратися.

Я задкувала й задкувала, а тому зовсім не дивилася, куди йшла — і врізалася в чиюсь сильну спину.

— Виба… — майже сказала я, коли побачила те, що не могла б ніяк пояснити.

Переді мною стояв чоловік у темному одязі із золотими ґудзиками та щитом на правій кишені. Золотий ланцюжок із брошкою звисали з його піджака. Він дивився на мене світло-блакитними очима крізь тонкі круглі окуляри.