Розділ 3.

Терпкий запах трав лоскотав мій ніс. Я поморщилася. Нагадувало якесь дивне поєднання ефірних олій, якими любили обробляти під’їзди. А в суміші з несподіваними відходами, які раз у раз з’являлися біля сходів, аромат стояв неперевершений.

Ось приблизно таким же зараз водили в мене просто перед носом. Я застогнала.

— Розплющ очі, дівчинко, я ж бачу, що ти вже прокинулася.

Голос був до остраху знайомим. Я ніби чула його вже один або навіть кілька разів, зовсім недавно, буквально…

Від усвідомлення я різко розплющила очі й навіть спробувала встати. Звісно, я знала цей голос! Ворожка, яка мені жаху нагнала! Й уві сні потім наснилася — такому, що й не описати цензурними словами.

Вони ж, слова вкрай низького цензурного рівня, майже зірвалися з моїх губ, коли я озирнулася довкола. Це точно не було моєю кімнатою в готелі, і навіть не моїм гуртожитком.

Кімната була зроблена в стилі фентезі фестивалів — усе оздоблено каменем без фарби чи шпалерів, а стелі підтримували дерев’яні балки. У кутах висіла надто правдоподібна павутина. Освітлення давали три смолоскипи, з яких повільно скапувала смола.

— Де я? — хрипло запитала я і підвелася, продовжуючи оглядатися.

Вікно було всього одне, майже під самою стелею. Його рама була не просто дерев’яною. Стародавньою. Я таких в Україні взагалі ніколи не бачила.

— В Армаросі, — відповіла мені вишньоволоса ворожка, — столиці великої країни Де-Марії, світу, іменованого Поцілунком Бога — Жемінева.

Хвора на голову чи що? Чи в образі зависла? Я потрясла головою.

— Пробачте, — вичавила із себе усмішку, — я розумію, що у вас роль і це, мабуть, якась важлива вистава. Бачте, я на неї згоди не давала — відпустіть мене, будь ласка, на мене чекають одногрупники.

— Вони вже не чекають на тебе, — м’яко відповіла вона.

Точно хвора.

Я потерла руки і прислухалася до своїх відчуттів. Ноги трохи затерпли, й голова паморочилася, але в іншому я була в нормі. Не буду далі вимагати пояснень від цієї жінки — що з хворих узяти?

Я поплескала по кишенях, але не знайшла телефон. Мабуть, у номері залишила. Ех, невдача. Але гаразд, головне вибратися, а там — розберуся.

— Я піду, — мило всміхнулася і скинула ноги з ліжка.

Ворожка, що сиділа поруч зі мною, ніяк не поворухнулася. Слава богу, значить вириватися з її лап не доведеться.

— Я знаю все про тебе, дівчинко, що було й що буде. Я бачу минуле, сьогодення і майбутнє, і повір мені, тобі нікуди більше йти.

От чесне слово, від неї мороз по шкірі! Я знову видавила ввічливу усмішку й попрямувала до дверей, продираючись повз заставлені стільці та столи посеред кімнати. Ворожка мене не зупиняла.

— Вибачте за занепокоєння, — я ще раз усміхнулася їй на прощання і відчинила двері.

Ахнула. Зачинила двері й відчинила знову. Але вигляд анітрохи не змінився.

Мене або викрали і викинули десь посеред знімального павільйону, або накачали чимось нелегальним. На вулиці не було машин, неонових вивісок — та навіть відомих мені українських вуличок. Радше збудовані наспіх халупки із сіна та каменю, та абияк прибиті балки. Люди по вулиці ходили в елегантному одязі часів шекспірівських п’єс. Жінок, однак, я майже не бачила. Рідко яка дівчина проходила — і то, найчастіше з нижчого класу.

Я вийшла на вулицю, піднявшись трьома кругляками-сходинками.

По дорогах, вимощених бруківкою, їздили карети з впряженими кіньми. У повітрі витав характерний запах тваринних відходів.

Я миттю повернулася назад.

— Слухайте, — уже не намагалася бути ввічливою, — якщо вам була потрібна масовка для зйомок…

— Ти — потраплянка в іншому світі, Агато! — нетерпляче вигукнула ворожка. — Прокинься вже! Це не сон!

— Звідки… ви знаєте моє ім’я, — я проблеяла.

Ворожка фиркнула й нетерпляче поправила свою надмірно широку накидку.

— Я знаю минуле, теперішнє і майбутнє, — крізь зціплені зуби промовила вона, — ти — Агата Короленко, двадцять років, мама завагітніла випадково, тато зник, коли тобі було п’ять. Відтоді ти росла сама по собі.

Мені стало неприємно й навіть ніяково.

— Звідки ви знаєте це про мене? — обережно запитала в жінки.

Її ніздрі розширилися, а з вух, здавалося, ось-ось повалить пара. Підозрюю, вона хотіла повторити знову те саме — що вона просто знає минуле, майбутнє і сьогодення. Що не скасовує того, що це марення божевільного.

— Мене звати Геоцинта, ми зустрічалися з тобою вчора, — після важкого зітхання пояснила ворожка.

Її темні очі виблискували блискавкою, але голос звучав стримано й суворо.

— І я…

— Ворожка, — підказала я.

— І знаю, що на тебе чекає, — вона похитала головою. — Чи пам’ятаєш ти слова, що прозвучали під час твого переміщення?

Переміщення?

— Ви говорите про мій сон? — я здогадалася. — Ну, там було про порятунок світу, про жінок і…