Перше тренування...

Лія стояла посеред великої зали Академії, де зазвичай проводили практичні заняття з магії. Сонячне світло проникало крізь високі вітражі, відбиваючись від мармурової підлоги і створюючи переливи кольорів, що нагадували рух енергії всередині неї.
— Добре, Ліє, почнемо з простого, — сказав професор Орден, старий маг з довгим сивим волоссям і уважним поглядом. — Сконцентруйся на руці і уяви магію як воду в струмку: нехай вона тече, а не виривається.
Лія глибоко вдихнула. Серце ще билося швидко, але тепер поруч було щось інше — спокійне тепло, яке вона відчувала з самого ранку. Погляд Кая з тихого коридору лишався в пам’яті, і це відчуття присутності робило магію більш слухняною.
Вона підняла руку, зосередилася, і перша іскра світла з’явилася на кінчиках пальців. Легка, майже ніжна.
— Добре! — похвалив професор. — Тепер спробуй контролювати її напрямок.
Лія зосередилася ще сильніше, намагаючись направити світло в коло на підлозі. Але магія, яка вчора ще рвалася всередині, тепер поводилася трохи непередбачувано: іскри злітали вгору, то злітали убік, ледь не зачепивши сусідку.
— Ох… — прошепотіла Лія, стискаючи долоні. — Зараз все так швидко…
Вона відчула, як магія реагує на емоції: страх і невпевненість змушували її хаотично стрибати, а спогад про Кая — тепло, спокій і віру — робили її силу більш слухняною.
— Згадай його присутність, — тихо сказала собі Лія, закриваючи очі. — Його віру… його слова… Я можу це зробити.
І справді: світло під її пальцями стало рівнішим, плавним. Коло на підлозі загорілося м’яким золотим світлом. Лія відчула, як контроль повертається, але тепер це був не лише контроль над магією — це був контроль над власним страхом, над хвилюванням, над серцем.
— Дивовижно! — вигукнув професор Орден, похитуючи головою з усмішкою. — Ти не просто слухаєш магію. Ти відчуваєш її. І тепер ще й додаєш власні емоції.
Лія підняла голову, і на мить перед очима постала посмішка Кая, тихе тепло від його підтримки.
— Так, — сказала вона собі. — Я можу це контролювати… і я не одна.
Вона повторила вправу ще кілька разів, і з кожною спробою магія ставала більш плавною, більш слухняною. Внутрішній хаос, який ще вчора ламаючись від страху, тепер перетворювався на м’який потік енергії.
— Це лише початок, Ліє, — тихо промовила вона, посміхаючись сама собі. — І тепер я знаю, що можу більше… бо хтось вірить у мене.
І хоча перед нею ще були небезпечні випробування, антагоніст, секрети Академії і темна магія, Лія відчула: тепер її сила — не тільки у магії, а й у довірі, любові та власній рішучості.

Лія стояла на краю навчального двору Академії. Ранкове сонце грало на мармурових сходах, але її погляд був спрямований на темний кут саду, де ховався антагоніст. Вона відчувала його присутність ще до того, як він з’явився. Магія всередині рвалася, але тепер не хаотично, а слухняно, як струмок під рукою майстра.
— Ліє Морейн… — його голос луною розлився серед порожніх алей, холодний і глухий. — Я знав, що ти сильна, але навіть я не очікував, що так швидко навчишся контролювати…
Лія глибоко вдихнула, відчула тепло підтримки Кая, спогад про його слова зміцнив рішучість: Ти не одна. Ти можеш.
— Ти більше не зможеш мене залякати, — сказала вона спокійно, але кожне слово відлунювало силою. — Я контролюю свою магію. І цього разу ти не пройдеш.
Антагоніст посміхнувся, і тінь від його плаща стиснулася в темну хвилю.
— Ха… цікаво. Давай перевіримо, — промовив він, і його рука піднялася, випускаючи темні іскри.
Лія не відступила. Вона підняла руку і відчула магію всередині себе: тепла, слухняна, рівна. Вона направила її, формуючи бар’єр світла, що блиснув перед нею, відкидаючи темні іскри.
— Я не одна, — повторила вона, відчуваючи, як підтримка Кая зміцнює кожен рух її магії. — І я сильніша, ніж ти думаєш.
Темрява антагоніста намагалася пробити її бар’єр, але Лія вже відчула ритм своєї магії. З кожним ударом, кожною хвилею енергії вона ставала більш впевненою, більш контрольованою.
— Ти… — антагоніст похитався, вперше відчуваючи, що його сила не абсолютна. — Це неможливо…
— Можливо, — відповіла Лія, і її голос луною розлився над двором. — Бо я більше не сама. І тепер моя сила — моя власна.
Вона випустила потік магії, який закрутився в спіраль світла навколо антагоніста, змушуючи його відступити. Але не для поразки, а для того, щоб зрозуміти: Лія стала іншою. Контроль над магією більше не був хаотичним; тепер він підкорявся її емоціям, її серцю і підтримці Кая.
Антагоніст відступив у тінь, ще більше заінтригований.
— Ми ще зустрінемось, Ліє Морейн, — його голос шепнув, але тепер у ньому була тінь страху.
Лія опустила руку, відчуваючи прилив енергії, що тепер була її власною. Вона усміхнулася і тихо промовила:
— І наступного разу я буду ще сильнішою.
За спиною вона відчула тепло Кая, і серце прискорилося не від страху, а від впевненості: тепер ні антагоніст, ні жодна магічна загроза не могла ламати її контроль, бо сила, яку вона здобула, була не лише магічною — вона була людською.

Вечір опускався на Академію, і в коридорах ставало тихо. Лія Морейн стояла біля великого вікна, спостерігаючи, як сонце ховається за горизонт, розфарбовуючи небо в рожево-золоті кольори. Серце її ще бурхливо відчувало емоції ранку, а думки про Кая не давали спокою.
— Ліє? — тихо пролунало за її спиною.
Вона обернулася і побачила Кая, який стояв трохи збоку, намагаючись виглядати впевнено, але в його очах блимало легке хвилювання.
— Привіт… — промовила вона сором’язливо, стискаючи руки в замок.
— Привіт… — відповів він тихо, ковзаючи поглядом по її обличчю, наче боявся зламати момент. — Я думав… може, ми підемо трохи прогулятися?
Лія кивнула, відчуваючи, як серце прискорює ритм. Вона йшла поруч, але майже не сміючись піднімати очі на нього.
— Ти виглядаєш… — почала вона, але швидко замовкла, сором’язливо відводячи погляд.
— Що? — запитав Кай, посміхаючись тихо.
— Ні-ні… нічого… — прошепотіла вона, ховаючи посмішку за рукою.
Вони йшли вузькими алеями Академії, а вечірнє світло грало на стінах, створюючи відчуття чарівності. І хоча вони не сказали багато слів, між ними повисла тиха близькість. Кай трішки нахилився, щоб не пройти повз, і Лія відчула, як тепло його присутності огортає її.
— Ти знаєш… — нарешті промовив Кай. — Мені подобається це… бути поруч із тобою. Не як маг, не як спадкоємець роду, а просто… поряд.
Лія відчула, як серце трохи стискається від щастя і сорому одночасно.
— Мені теж… — відповіла вона тихо. — Я ще ніколи так не відчувала…
Кай посміхнувся, і їхні погляди зустрілися. Мовчання між ними стало теплим і спокійним, немов магія навколо прислухалася до їхніх сердець.
— Може… ми сіли б десь? — запитав він, трохи сором’язливо.
— Добре, — Лія кивнула. Вона відчувала, як нова енергія наповнює її: магія більше не була лише інструментом, а відображенням її емоцій. Тепер вона могла відчувати її в ритмі власного серця, а Кай поруч робив це відчуття ще сильнішим.
Вони знайшли лавку в затишному куточку саду Академії, сіли поруч, але зберігали сором’язливу дистанцію. Тиша більше не була незручною — вона була ніжною.
— Ти думаєш, що одного дня я навчусь контролювати все так само, як зараз себе? — запитала Лія тихо, поглядаючи на його руки.
— Так, — відповів Кай, дивлячись прямо в її очі. — І я буду поруч, щоб пам’ятати тобі це, коли буде важко.
Лія відчула, як серце стискається від тепла, сорому і ніжності водночас. Вона ще ніколи не відчувала такої гармонії між серцем і магією.
— Я… рада, що ти поруч, Кай, — прошепотіла вона, і тепер їхні руки випадково торкнулися.
І хоча це був лише початок їхніх відносин, цього вечора Лія Морейн відчула, що підтримка і любов Кая стали частиною її сили — магічної та людської одночасно.