Я це зроблю, бо я її люблю. Кай.

Кай Леннокс стояв у темному коридорі Академії, притиснувшись спиною до холодної кам’яної стіни. Ранкове сонце пробивалося крізь високі вітражі, освітлюючи порожній зал, але він не відчував тепла. Серце билося шалено, кожен удар луною розливався в грудях, наче попереджав: Не відступай.
Вона… вона не знає… — думав Кай, стискаючи кулаки. — Але я не можу мовчати. Якщо я не скажу зараз, я пошкодую назавжди.
Він ковзнув поглядом по порожньому коридору, перевіряючи, чи ніхто не побачить його хвилювання. Знаючи про свій рід, він мав усі підстави триматися впевнено: родина Ленноксів могла впливати на будь-яке рішення Ради, на хід Академії, на майбутнє багатьох студентів. Але зараз влада його роду була не важлива. Тут і зараз важливим було лише одне: Лія Морейн.
Вона пережила так багато… — подумав Кай, ковтаючи клубок страху. — Боротьба з магією, атака, нічні кошмари… І вона ще сильна. Я не хочу бути лише свідком. Я хочу бути поряд.
Він витягнув з кишені маленький листок пергаменту, який приготував ще вночі. Він написав його кілька разів, стираючи слова і починаючи знову. “Я кохаю тебе” звучало на кожному рядку, але Кай знав: не слова роблять зізнання сильним, а щирість серця.
Добре, Кай… — промовив він собі. — Ти можеш це зробити. Скажи все. Без фальші. Без страху.
Він глибоко вдихнув і спробував заспокоїти серце. Кожен його подих був як маленьке закляття: спокій, рішучість, чесність. Але всередині все ще крутилася буря сумнівів:
Що якщо я зламаю її контроль над магією? Що якщо мої слова її налякають? А якщо вона відштовхне мене?
Він знову поглянув на сходи, де Лія зазвичай сиділа вранці. Уявляючи її сумний погляд, злегка втуплений у землю, він відчув ще більше бажання бути чесним.
— Це має бути зараз, — сказав він сам собі. — Потрібно сказати прямо, від серця, без вагань.
Кай зробив крок уперед і ще один, обережно, ніби кожен рух міг порушити тонкий баланс між ними. Він уявляв, як вона відчує його присутність, як магія всередині Лії відгукнеться на його емоції, і це додавало йому рішучості.
— Добре, Кай, — промовив він тихо, стискуючи пергамент. — Ти просто скажеш правду. Все, що відчуваєш. Тільки так.
Він зупинився на верхньому сході, де вона любила сидіти. Коридор порожній. Ранок тихий. І саме тут він вирішив, що більше відступати нікуди.
Тепер або ніколи…
Його серце прискорилося ще сильніше. Він підняв голову, зробив глибокий вдих і… очікував, поки Лія помітить його присутність.

Він крокував обережно, кожен рух наче порушував тонкий баланс між ними. І ось, коли він дійшов до верхнього сходу, де Лія сиділа, порожній коридор здався ідеальним.
— Ліє… — промовив він тихо, і її погляд миттю зустрів його.
Вона різко обернулася, серце її ще стиснулося від напруги, але очі були відкриті.
— Я… — він замовк, намагаючись знайти ритм для серця. — Я повинен це сказати.
— Скажи, — прошепотіла вона, стримуючи здивування. — Але швидко. Я втомилася від сюрпризів.
Кай глибоко вдихнув, стискаючи пергамент, і нарешті промовив:
— Ліє… я кохаю тебе. Не магію, не силу, не твоє ім’я, а тебе. Твоє серце, твої страхи, твою рішучість.
Слова зависли в повітрі. Лія відчула, як магія всередині спокоюється, ніби хтось нарешті дав знак: можна опуститися. Кожен поштовх, який раніше розривав її зсередини, тепер зливався у теплу хвилю, що пронизала руки й серце.
— Ти… — її голос застряг. — Ти серйозно?
— Так. Я знаю, що це не найзручніший момент, — Кай підійшов ближче, не торкаючись, але його присутність відчувалася сильно. — Але я не можу мовчати. Кожна твоя нічна боротьба, кожен прорив… я бачив і боюся, що одного дня ти підеш і не повернешся.
Вона відчула дивне відчуття — страх і тепло одночасно. Серце трохи стислося, але не від паніки. Моя магія, яка ще вчора рвалася крізь мене, тепер ніби слухала, обережно зменшуючи тиск.
— Я… — вона не могла знайти слів. — Це не робить мене слабшою?
— Навпаки, — усміхнувся Кай. — Це робить тебе сильнішою. Ти не одна.
Контроль, який раніше вислизав з пальців Лії, повернувся. Серце, що билося як барабан напруги, тепер мало ритм — не чужий, а її власний.
— Добре… — нарешті сказала Лія. — Але якщо ти бачиш, що я втрачаю контроль… ти повинен сказати. Я не хочу, щоб хтось став моєю слабкістю.
— Я скажу, — тихо відповів Кай. — Але я вже бачу твою силу. І її не можна зламати одними словами чи страхом.
Магія всередині Лії відгукнулася світлом, як підтвердження. Вперше після стількох ночей боротьби вона відчула: сила — не лише тиск і хаос, а й підтримка. Любов, навіть тихий і скромний прояв уваги, здатна робити контроль над магією реальнішим.
— Я готова, — сказала вона тихо, але рішуче. — І я не здамся.
— І я теж, — промовив Кай тихо. — І я буду поруч.
Сонце падало на кам’яні сходи Академії, а Лія Морейн відчула, що тепер не лише магія, а й серце стало її союзником. Таємниця Кая — його рід, його справжня сила — лишалася прихованою, додаючи нових відтінків до їхніх стосунків.

Він крокував обережно, кожен рух наче порушував тонкий баланс між ними. І ось, коли він дійшов до верхнього сходу, де Лія сиділа, порожній коридор здався ідеальним.
— Ліє… — промовив він тихо, і її погляд миттю зустрів його.
Вона різко обернулася, серце її ще стиснулося від напруги, але очі були відкриті.
— Я… — він замовк, намагаючись знайти ритм для серця. — Я повинен це сказати.
— Скажи, — прошепотіла вона, стримуючи здивування. — Але швидко. Я втомилася від сюрпризів.
Кай глибоко вдихнув, стискаючи пергамент, і нарешті промовив:
— Ліє… я кохаю тебе. Не магію, не силу, не твоє ім’я, а тебе. Твоє серце, твої страхи, твою рішучість.
Слова зависли в повітрі. Лія відчула, як магія всередині спокоюється, ніби хтось нарешті дав знак: можна опуститися. Кожен поштовх, який раніше розривав її зсередини, тепер зливався у теплу хвилю, що пронизала руки й серце.
— Ти… — її голос застряг. — Ти серйозно?
— Так. Я знаю, що це не найзручніший момент, — Кай підійшов ближче, не торкаючись, але його присутність відчувалася сильно. — Але я не можу мовчати. Кожна твоя нічна боротьба, кожен прорив… я бачив і боюся, що одного дня ти підеш і не повернешся.
Вона відчула дивне відчуття — страх і тепло одночасно. Серце трохи стислося, але не від паніки. Моя магія, яка ще вчора рвалася крізь мене, тепер ніби слухала, обережно зменшуючи тиск.
— Я… — вона не могла знайти слів. — Це не робить мене слабшою?
— Навпаки, — усміхнувся Кай. — Це робить тебе сильнішою. Ти не одна.
Контроль, який раніше вислизав з пальців Лії, повернувся. Серце, що билося як барабан напруги, тепер мало ритм — не чужий, а її власний.
— Добре… — нарешті сказала Лія. — Але якщо ти бачиш, що я втрачаю контроль… ти повинен сказати. Я не хочу, щоб хтось став моєю слабкістю.
— Я скажу, — тихо відповів Кай. — Але я вже бачу твою силу. І її не можна зламати одними словами чи страхом.
Магія всередині Лії відгукнулася світлом, як підтвердження. Вперше після стількох ночей боротьби вона відчула: сила — не лише тиск і хаос, а й підтримка. Любов, навіть тихий і скромний прояв уваги, здатна робити контроль над магією реальнішим.
— Я готова, — сказала вона тихо, але рішуче. — І я не здамся.
— І я теж, — промовив Кай тихо. — І я буду поруч.
Сонце падало на кам’яні сходи Академії, а Лія Морейн відчула, що тепер не лише магія, а й серце стало її союзником. Таємниця Кая — його рід, його справжня сила — лишалася прихованою, додаючи нових відтінків до їхніх стосунків.