Нічний дзвін, прокидання після ночі. Лія.

Темрява обіймала кімнату, але вона була не звичайною. Я лежала, очі закриті, а серце билося так, ніби хтось стукав у мої ребра. Сон не приходив. Замість нього — холодне відчуття присутності.
— Ліє…
Я підскочила. Голос був тихий, ніжний і водночас відчужений. Мій погляд у кімнаті нікого не бачив.
— Хто тут? — прошепотіла я. — Професорка?
Ні. Голос був не людський. Не зовсім. Він був порожній і живий одночасно, наче простір між світами вирішив заговорити.
— Не бійся, — промовив він. — Я не збирався приходити так.
— Хто ти? — моя рука тремтіла. — Чого ти хочеш?
— Те, що завжди хотів, — відповів він. — Щоб ти зрозуміла. Щоб ти відчула.
Повітря навколо згустилося. Я відчула, як магія в мені тремтить. Це не був сон. Не зовсім. Моя сила реагувала, і я зрозуміла: він доторкнувся до мене навіть тут.
— Ти граєш зі мною, — сказала я. — Це не гра.
— Ні, — його голос став ближчим. — Це тест. Ти пройшла перший крок. Тепер я хочу показати, що чекає далі.
Я відчула його присутність поруч, але не змогла побачити. Лише силует, тінь, яка лягала на мене і водночас не торкалася.
— Ти боїшся? — спитав він тихо.
— Так, — зізналася я, не відводячи погляду. — І ти це знаєш.
— Так, — сказав він. — Але страх — це не слабкість. Страх робить тебе гострішою. Лише той, хто боїться і йде вперед, здатен тримати межу.
Я відчула дивне тепло — не від нього, а від власної магії. Моя сила відповіла йому. Пульсуюче світло між нами, як нагадування, що я не просто об’єкт його гри.
— І все ж, — промовив він, — я тут не для того, щоб керувати. Я тут, щоб побачити, чи ти справжня.
Я відчула гнів і водночас цікавість. Я мала відповісти, але слова застрягли.
— Ти залишишся лише тінню… чи станеш кимось більшим? — продовжив він, і його голос луною пройшов крізь простір сну.
Я стиснула руки, відчула, як магія всередині ожила.
— Я… не тінь, — прошепотіла я. — Я Лія Морейн. І я вирішую сама.
Силует на мить зупинився. Потім тьмяне світло розсипалося в повітрі. Голос віддалився, але залишився в голові:
— Добре, Ліє. Я бачу тебе. І я чекатиму.
Я прокинулася від власного крику. Серце билося так, ніби я справді бігла крізь світло і темряву одночасно.
Я дивилася на темний стелю кімнати й відчула: це лише початок. Той, хто залишив слід у моїй магії, тепер залишив слід у моїй свідомості.
— Я не здамся, — прошепотіла я в темряву. — І не дозволю йому мене контролювати.
І магія, яка прокинулася в мені, відповіла тихим пульсом: вона теж не збиралася здаватися.

Сон не приніс спокою. Я прокинулася від дивного відчуття тяжкості у грудях і тепла в руках, яке не покидало навіть тоді, коли я сиділа на ліжку. Раніше такого не було. Раніше я могла контролювати себе. Тепер магія ворушилася сама, тихо, але впевнено, ніби досліджуючи простір навколо.
— Це він, — прошепотіла я, і відчуття голосу антагоніста, що залишилося після ночі, пройшлося по всьому тілу, змушуючи його тремтіти.
Я підвелася й підійшла до дзеркала. Обличчя було моє, очі теж, але щось у погляді змінилося. Світло від ранкового сонця відбивалося від зіниць, і я вперше відчула, що воно не просто відбиває, а відповідає мені.
— Що це? — запитала я сама себе, обмацуючи долоні. Вони ще тремтіли, і від цього всередині щось колотилося.
Я не помітила, як майже не впустила чашку з водою — магія в мені реагувала на найменші рухи, найменший порив думки. Кожен подих, кожен крок по кімнаті відгукувався легким світінням, яке тільки я могла відчути.
— Це… контроль? — прошепотіла я. — Чи він…?
Слухати магію стало складніше. Вона шепотіла одночасно: обережно, не бійся, готова, і все це накладалося на відлуння його голосу з минулої ночі.
Я сіла на підлогу, обхопивши коліна. Серце билося швидко, руки ще тремтіли, але цього разу не від страху, а від нової енергії.
— Добре, Ліє, — прошепотіла я собі. — Тепер ти розумієш… ти не просто студентка. Ти…
Слова застрягли. Що я? Двері? Сила? Людина? Відчуття сили всередині було одночасно надихаючим і страшним.
Раптом я відчула легкий поштовх у долонях — магія реагувала на мої думки без участі свідомості. Це був його слід, що залишився після ночі. Слабкий, але відчутний.
— Я повинна навчитися її контролювати, — сказала я рішуче. — Інакше…
Я відчула тремтіння серця, і магія всередині, як хвиля, обійняла мене, ніби підтверджуючи: вона теж не здасться.
Прокинувшись після цієї ночі, я зрозуміла одне: тепер кожен мій день буде битвою. З ним. З Академією. І з собою.
Я випрямилася, відчула себе трохи сильнішою і трохи страшнішою одночасно. І вперше вирішила:
— Я не дозволю йому керувати мною. Я не дозволю йому робити зі мною експеримент. Я… виживу. І стану сильнішою.
Сонце проникало крізь штори, але тінь минулої ночі залишилася зі мною. Тепер я знала точно: він завжди десь поруч, і кожен мій крок — вже не лише мій.
Але я була готова.