Перші хвилі бурі яка затихає. Лія

1. Шепіт у коридорах
Після уроку ніхто не звертав на мене уваги, і це було гірше за крики. Я йшла коридором, і розмови затихали не різко — плавно, наче хтось опускав звук. Хтось робив вигляд, що читає книгу, хтось різко міняв напрямок. А дехто дивився надто довго, і від цього холоділо.
— Це була вона, — шепотів хлопець із другого курсу. — Бачив? Символи ледве витримали.
— Кажуть, вона з реального світу, — відповіла дівчина. — І що її ледь не забрали вночі.
— Забрали ким?
— Не знаю… але професори перекрили півкрила.
Чутки народжувалися швидше, ніж я могла їх контролювати. До вечора вони облетіли майже весь корпус. Хтось казав, що я не контролюю магію, хтось — що в мені темна кров, а дехто — що Рада тримає мене як зброю. І ніхто не спитав мене.
У бібліотеці я почула нове:
— Вона може відкривати проходи, — шепотів студент між стелажами. — Той спалах був не випадковий.
— Тоді чому її не ізолювали?
— Бо, може, вона вже не зовсім… вона.
Я взяла першу-ліпшу книгу і пішла, не читаючи назви, бо серце стиснулося. Страх робив людей чеснішими за слова. Академія вже почала віддалятися від мене.

2. Індивідуальне тренування

Мене викликали після заходу сонця.
Не наказом — проханням. Але різниці я не відчула.
Захисне крило Академії було майже порожнім. Кроки луною відбивалися від стін, і з кожним із них у мені щось стискалося. Це місце не призначалося для звичайних занять. Тут не вчилися — тут перевіряли.
Професорка Рейн чекала в центрі зали.
— Двері закриті, — сказала вона, не обертаючись. — Контури активні. Нас ніхто не почує.
— Навіть Рада? — спитала я.
Вона глянула на мене.
— Особливо Рада.
Я ковтнула.
— Ви боїтеся мене?
— Я поважаю силу, — відповіла вона спокійно. — А страх приходить, коли її ігнорують.
Вона зробила знак, і символи на підлозі загорілися м’яким світлом.
— Сьогодні ми не будемо стримувати магію, — сказала вона. — Ми будемо слухати її.
— А якщо вона… — я замовкла.
— Вирветься? — закінчила Рейн. — Тоді я тут.
Це мало заспокоїти.
Не заспокоїло.
— Стань у центр, — наказала вона. — Закрий очі.
Я зробила, як сказано.
— Не клич силу, — продовжила вона. — Дозволь їй самій прийти.
Тиша стала густою.
Спочатку я чула лише серце. Потім — дихання. А далі…
— Вона тут, — прошепотіла я.
— Де? — спитала професорка.
— Усюди.
Тепло піднялося повільно, але цього разу не рвалося. Воно оберталося навколо мене, ніби вивчало.
— Назви межу, — сказала Рейн.
— Я не знаю, де вона.
— Саме тому ми тут.
Магія торкнулася спогаду.
Я побачила свою кімнату в реальному світі. Дзеркало. Рюкзак. Записку, яку так і не віддала.
Груди стиснуло.
Світло навколо мене потемнішало.
— Ліє, — голос Рейн став різким. — Не йди туди. Тримай теперішнє.
— Я… — я задихнулася. — Вона тягне.
— Не вона, — сказала професорка. — Він.
І тоді я почула голос.
Не гучний. Не чіткий.
Але мій.
Ти швидко вчишся, — сказав він.
— Замовкни! — я різко відкрила очі.
Світ вибухнув.
Повітря скрутилося, символи загорілися яскравіше. Я впала на коліна, але магія не розсипалася — вона зібралася навколо мене кільцем.
— Подивися, — сказала Рейн тихо. — Ти тримаєш її.
— Я не керую, — прошепотіла я. — Я домовляюся.
— Це і є контроль, — відповіла вона.
Кільце світла стиснулося, стало чіткішим. Я відчула межу. Не стіну — лінію.
— Ось вона, — сказала я. — Якщо я зроблю ще крок…
— Не роби, — сказала Рейн.
Я зупинилася.
Магія затихла.
Символи згасли.
Я впала на підлогу — втомлена, але жива.
Професорка підійшла ближче й простягнула руку.
— Ти зробила більше, ніж я очікувала.
— Це добре? — спитала я.
Вона помовчала.
— Це небезпечно, — сказала вона чесно. — І необхідно.
Я підвелася.
— Він тепер завжди буде чути мене?
— Можливо, — відповіла Рейн. — Але тепер і ти чуєш себе.
Я кивнула.
І вперше з моменту атаки відчула не страх.
Рішучість.

3. Антагоніст відчуває прорив
Тим часом він стояв там, де не було підлоги. Простір загоювався після втручання Академії, але шрами лишалися. Він провів пальцями по одній з тріщин і всміхнувся.
— Морейн… — вимовив тихо. — Вона прокидається швидше, ніж я думав.
Він відчув слабкий імпульс. Жива. Захищена, але вже не чиста.
— Вони вважають, що виграли, — пробурмотів він. — Люди завжди так думають після першої втечі.
І в цю ніч він вже почав планувати наступний крок.
4. Рада і обмеження
Кругла зала Ради Академії була мовчазною.
— Вона ще дитина, — почули моє прізвище.
— Вона — Морейн, — різко сказав хтось.
— Якщо ми сховаємо її, — мовив Голова Ради, — ми визнаємо страх.
— Якщо не сховаємо — визнаємо дурість, — відповіла Рейн. — Він уже зробив перший хід.
Рішення: Лія Морейн залишається в Академії. Під наглядом. Без повної правди. Але живою.
5. Лія і усвідомлення сили
Я прокинулася в кімнаті, сама. Магія в мені ворушилася — не погоджуючись і не заперечуючи. Я дивилася на долоні.
— Я не двері, — прошепотіла я. — Я людина.
Тепло відповіло сильніше. Я зрозуміла: він залишив слід. І тепер я чую себе і його одночасно. Перший урок пройдено. Перший крок зроблено. І я ще не знаю, що робити далі.