Перший і не останній... крок

Ранок у Академії починався не зі дзвону.
Він починався з відчуття.
Я прокинулася ще до світанку — різко, ніби мене покликали, але без звуку. У грудях було важко, наче повітря стало густішим. Магія ворушилася, не агресивно, не боляче, а… нетерпляче.
— Спокійно, — прошепотіла я, сідаючи на ліжку. — Просто день. Звичайний день.
Брехня.
Я це знала, ще навіть не ступивши на підлогу.
Коридори були повні студентів — хтось сміявся, хтось сперечався, хтось повторював формули собі під ніс. Звичайний академічний шум. Але коли я проходила повз, кілька людей замовкали. Не дивилися прямо. Відводили погляд.
Вони знають.
Не все. Але достатньо.
Аудиторія Практичної Концентрації була великою, круглою, з високою стелею. У центрі — платформа, навколо — символи стримування. Я знала їх. Теоретично.
— Сьогодні, — почала професорка Рейн, коли всі зайняли місця, — ми робимо перший крок після контакту з нестабільною магією.
Кілька голів повернулися в мій бік.
Я опустила очі.
— Не бійтеся цього слова, — продовжила вона. — “Нестабільна” не означає “зла”. Вона означає — жива.
Мої пальці похололи.
— Кожен із вас вийде в центр, — сказала професорка. — І виконає просту дію. Виклик і згортання потоку. Нічого більше.
Просто, — гірко подумала я.
Перші студенти справлялися. У когось світло тремтіло, у когось згасало надто рано, але все було… контрольовано.
— Лія Морейн, — пролунало.
У залі стало тихіше.
Я вийшла вперед.
Платформа була холодною. Камінь під ногами — надто реальний. Я вдихнула, як вчили.
— Повільно, — сказала професорка. — Не штовхай магію. Дозволь їй відповісти.
Я простягнула руку.
Спочатку — нічого.
Добре, — подумала я. Так і має бути.
А потім — тепло.
Не в долоні. Глибше. Під шкірою. У грудях. Воно піднімалося, розкручувалося, як спіраль.
— Ліє, — голос професорки став напруженішим. — Достатньо. Згортай.
Я спробувала.
Магія не послухалася.
Повітря навколо руки здригнулося. Світло було не яскравим — темним, ніби світло, що пам’ятає тінь. Символи на підлозі спалахнули.
— Я… я не можу… — прошепотіла я.
— Сконцентруйся! — різко сказала Рейн. — Назви себе.
— Лія Морейн! — я майже крикнула.
І в цю мить щось відгукнулося.
Не ззовні.
Зсередини.
Світ розширився. Я відчула кожен подих у залі, кожну іскру чужої магії. Моє світло рвонуло вгору, вдарилося об обмеження, розсипалося хвилею.
Хтось закричав.
Я втратила рівновагу й впала на коліна.
— Зупиніть її! — почувся голос.
— Ні! — професорка Рейн стала переді мною. — Всі назад!
Магія в мені кипіла, але тепер… слухала.
— Подивися на мене, — сказала вона тихо. — Ти тут. Ти зараз. Дихай.
Я дивилася.
Дихала.
Поступово світ знову зібрався докупи. Світло згасло. Символи потемніли.
Тиша.
Я сиділа на підлозі, тремтячи, з порожніми долонями.
— Урок закінчено, — сказала професорка. — Всі вільні.
Ніхто не рухався одразу.
Потім — шепіт. Кроки. Віддалення.
Коли ми залишилися самі, я підняла на неї очі.
— Це через нього? — тихо запитала я.
Вона не стала брехати.
— Так.
— Я небезпечна?
Пауза.
— Ти — сильна, — сказала вона. — А це завжди небезпечно. Питання лише в тому, для кого.
Я стиснула пальці.
— Я не хочу бути дверима.
Професорка нахилилася ближче.
— Тоді навчися бути стіною.
Я кивнула.
І в цю мить я зрозуміла:
перший крок уже зроблено.
Назад дороги не було.

Після заняття ніхто не говорив зі мною одразу.
Це було гірше, ніж якби кричали.
Я йшла коридором, і розмови затихали не різко — плавно, наче хтось опускав звук. Хтось робив вигляд, що дивиться в книги. Хтось різко міняв напрямок. А дехто дивився надто довго.
Вони бояться, — подумала я.
І це різало.
Біля сходів я почула перший шепіт.
— Це була вона, — тихо сказав хлопець із другого курсу. — Бачив? Символи ледве витримали.
— Кажуть, вона з реального світу, — відповіла дівчина. — І що її ледь не забрали вночі.
— Забрали ким?
— Не знаю… але професори перекрили півкрила.
Я зробила вигляд, що не чую, і пішла далі.
Біля їдальні хтось зронив виделку. Занадто гучно. Хтось нервово засміявся.
— Морейн, так? — шепотів інший голос. — Це прізвище вже було в архівах.
— Моя бабуся казала, що Морейни — це…
— Тсс!
Я зупинилася біля вікна й притулилася лобом до холодного скла.
Я тут. Я жива. Чому ви вже робите з мене легенду?
— Ліє?
Я обернулася.
Це була дівчина з мого потоку. Ми говорили кілька разів — про дрібниці, про книги, про безпечні речі.
— Ти… в порядку? — запитала вона, але не підійшла ближче.
— Так, — автоматично відповіла я. — Просто втомилася.
Вона кивнула, явно не знаючи, що сказати далі.
— Якщо тобі щось треба… — почала вона і замовкла. — Ну… ти зрозуміла.
Вона пішла.
Я залишилася.
Чутки жили швидше за мене.
До вечора їх стало більше.
Хтось сказав, що я не контролюю магію.
Хтось — що в мені темна кров.
Хтось — що Рада тримає мене як зброю.
Ніхто не спитав мене.
У бібліотеці я почула нове.
— Вона може відкривати проходи, — шепотів хтось між стелажами. — Той спалах був не випадковий.
— Тоді чому її не ізолювали?
— Бо, може, вона вже не зовсім… вона.
Мені захотілося кричати.
Але я просто взяла першу-ліпшу книгу і вийшла, не читаючи назви.
У своїй кімнаті я зачинила двері й опустилася на ліжко.
— Я не монстр, — сказала я в порожнечу.
Магія в мені ворухнулася.
Не погоджуючись.
І не заперечуючи.
Я зрозуміла одну річ:
страх робить людей чеснішими, ніж слова.
Академія вже почала віддалятися від мене.
І це було лише початком.