Після розриву

Професори

Лія ще не прийшла до тями, а професори вже знали — сталося гірше, ніж здавалося.
Вона лежала на кам’яній підлозі Захисної зали, загорнута у світлове полотно. Дихала. Це було головне. Але повітря навколо неї тремтіло, ніби простір не до кінця вирішив, відпускати її чи ні.
— Закрийте контур, — тихо сказала професорка Рейн. — Повністю. Без спостерігачів.
Один за одним символи на підлозі згасали. Маги відходили, мовчазні, зосереджені. Ніхто не ставив питань уголос — відповідь і так висіла в повітрі.
— Він доторкнувся до неї, — нарешті промовив майстер Корвін, нахиляючись ближче. — Не глибоко. Але достатньо.
— Я відчув, — підтвердив інший. — Слід нестабільний. Не прокляття… мітка.
Рейн стиснула пальці.
— Ні, — сказала вона. — Це гірше. Це якір.
— Він залишив у ній шлях, — прошепотіла хтось. — Навіть якщо слабкий.
Лія тихо зітхнула, її пальці здригнулися.
— Вона чує нас? — запитали ззаду.
— Ні, — відповіла Рейн. — Але її магія — так.
Пауза затягнулася.
— Ми втратили перевагу, — нарешті сказав Корвін. — Якщо він може її знаходити…
— …то це лише питання часу, — закінчила Рейн. — Скликайте Раду.

Рада академії.

Кругла зала була старшою за саму Академію. Стіни пам’ятали війни, імена, зради. Тут не підвищували голосів — у цьому не було потреби.
— Ви пропонуєте ізоляцію? — холодно спитав один із членів Ради.
— Я пропоную виживання, — відповіла Рейн. — Для неї і для нас.
— Вона ще дитина, — пролунало з іншого боку. — І студентка.
— Вона — Морейн, — жорстко сказав хтось третій. — І ви всі знаєте, що це означає.
Настала тиша.
— Якщо ми сховаємо її, — повільно мовив Голова Ради, — ми визнаємо страх.
— Якщо не сховаємо — визнаємо дурість, — відповіла Рейн. — Він уже зробив перший хід.
— І ви впевнені, що це він?
— Так, — без вагань сказала вона. — Ім’я поки не важливе. Важливо інше: він не прийшов убивати. Він прийшов перевірити.
— А перевіривши — піде готуватися.
— Саме так.
Голова Ради зітхнув.
— Тоді рішення таке:
Лія Морейн залишається в Академії.
Під наглядом.
Без повної правди.
— Вона має знати, — сказала Рейн тихо.
— Вона має жити, — відповіли їй. — А правда іноді вбиває швидше за магію.
Рішення було прийняте.

Лія.

Я прокинулася від тиші.
Не від болю. Не від крику.
Від дивного відчуття, ніби хтось щойно пішов — і забув зачинити двері всередині мене.
Стеля була знайома. Академічна. Камінь, світло, спокій. Але мій пульс цьому не вірив.
Я підняла руку.
Вона тремтіла.
— Ти прокинулася, — почула я голос професорки Рейн. — Не рухайся різко.
— Він… — я ковтнула повітря. — Він був тут?
Вона не відповіла одразу.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Уже ні.
Я заплющила очі.
Бреше, — подумала я.
Бо я відчувала його.
Не поруч. Не зовні.
Глибше.
Ніби тінь лягла між моїм серцем і магією.
— Професорко, — прошепотіла я. — Якщо він знову прийде… ви мені скажете?
Вона стиснула мою руку.
— Я обіцяю.
Але я вже знала:
наступного разу він не питатиме дозволу.
І найгірше було не це.
Найгірше —
частина мене чекала.

Ніч у Академії не була темною.
Світильники вздовж коридорів світилися м’яко, наче хтось боявся злякати тишу. Я сиділа на ліжку й дивилася на власні долоні, перевертала їх, ніби чекала, що вони скажуть мені щось важливе.
— Це мине, — прошепотіла я. — Це просто страх.
Магія відповіла.
Не спалахом.
Теплом.
Воно піднялося зсередини, повільно, мов дихання, і я здригнулася. Це було… інакше. Глибше. Ніби сила більше не чекала мого дозволу.
— Ні, — я різко стиснула кулаки. — Не зараз.
Повітря біля стіни потемніло на мить, наче тінь моргнула.
Я завмерла.
— Я сказала — ні.
Тінь зникла. Але відчуття залишилося.
Я підвелася й підійшла до дзеркала. Обличчя було моє. Очі — теж. Але погляд… погляд був насторожений, уважний, як у когось, хто вже знає, що світ небезпечний.
— Ти не зламаєш мене, — сказала я відображенню. — Чуєш?
Відповіді не було.
Я сіла на підлогу, притулившись спиною до ліжка, і обхопила коліна. Серце билося рівно, але всередині щось не вкладалося на місце.
Він чекає, — прийшло зненацька.
— Ні, — видихнула я. — Це не мої думки.
Але думка не зникла.
Я заплющила очі — і побачила не сон.
Темрява була густа, майже жива. А в ній — силует.
— Ти боїшся, — сказав знайомий голос. Не вголос. Усередині.
— Забирайся з моєї голови, — прошепотіла я.
— Вона більше не тільки твоя.
Я схопилася, різко вдихнувши. Кімната була порожня. Світильники — на місці. Тиша.
Але магія в мені ворушилася, ніби прислухалася.
— Я не двері, — сказала я твердо. — Я людина.
Тепло знову відповіло. Цього разу — сильніше.
Я зрозуміла це раптово, чітко, без паніки:
Він не просто залишив слід.
Він дав мені вибір.
І я ще не знала, що з ним робити.
Я лягла, втягнула ковдру до підборіддя й втупилася в темряву.
— Я виживу, — прошепотіла я. — Навіть якщо доведеться стати кимось іншим.
І вперше ця думка не налякала мене.