Коли за мною прийшли...

Я вже була готова.
Рюкзак стояв біля ліжка, куртка — на спинці стільця. У кімнаті пахло пилом і ніччю. Я сиділа на підвіконні й рахувала поверхи будинків навпроти, ніби це могло втримати мене тут.
П’ять поверхів.
Шість вікон із світлом.
Одне — темне.
Я відвела погляд.
— Добре, — прошепотіла сама собі. — Просто будь уважною.
Саме в цю мить повітря змінилося.
Не звук. Не світло.
Відчуття.
Наче кімната стала глибшою. Наче між мною і стіною з’явилася ще одна відстань, якої раніше не було. Волосся на руках стало дибки.
— Ні… — я різко зіскочила з підвіконня.
Тінь у кутку кімнати ворухнулася.
— Ліє Морейн, — пролунало тихо, але чітко. Голос був спокійний. Занадто спокійний. — Не лякайся.
— Хто ти?! — я відступила назад, майже впершись у ліжко. — Забирайся звідси!
Тінь згущувалася, набирала форму. Спочатку — плечі. Потім — силует. Людський, але… неправильний. Світло лампи не торкалося його обличчя.
— У тебе мало часу, — сказав він. — І дуже погана звичка — думати, що ти керуєш вибором.
— Я ні з ким не піду, — голос зрадницьки здригнувся. — Якщо це про Академію — я сама…
— Академія вже не має до цього стосунку.
У грудях щось обірвалося.
— Що ти маєш на увазі?
Він зробив крок уперед. Підлога не рипнула.
— Вони тебе не встигнуть захистити.
— ХТО «вони»?!
Тінь нахилила голову.
— Ті, хто ще вважає тебе студенткою, а не ключем.
Мене накрило хвилею холоду.
— Я нічого не відкривала, — прошепотіла я. — Я нічого не зробила.
— Ще ні, — погодився він. — Саме тому ми тут.
Ми?
— Тут нікого, крім тебе, — сказала я, відчуваючи, як у долонях збирається щось гаряче. Магія. Неконтрольована. — Зробиш ще крок — і я…
— І що? — він зупинився за метр від мене. — Спалиш цю кімнату? Розбудиш батьків? Поясниш поліції, чому стіни розчинилися?
Я задихнулася.
— Ти не маєш права.
— Право — вигадка слабких, Ліє.
Він різко простягнув руку.
Я встигла.
Світло спалахнуло між нами — різке, біле. Вікно дзенькнуло. Лампа мигнула.
— НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ! — закричала я.
Тінь відсахнулася, але лише на секунду.
— О, — у його голосі з’явився інтерес. — Вона прокидається швидше, ніж ми думали.
Я кинулася до дверей.
Ручка не повернулася.
— НІ! — я вдарила по ній знову. — МАМО!
Тиша.
— Вони не чують, — спокійно сказав він. — Час тут трохи… розтягнутий.
Мене схопили за зап’ястя.
Холод — не фізичний, глибший. Ніби хтось торкнувся самої думки про мене.
— Відпусти! — я вирвала руку, але простір уже ламався. Стіни тремтіли. Повітря згорталося спіраллю.
— Ліє Морейн, — його голос став нижчим. — Ти йдеш з нами. Добровільно — або ні.
Я озирнулася востаннє.
Моя кімната. Моє ліжко. Моє життя.
— Я повернуся, — прошепотіла я, не знаючи, кому це кажу.
І світ зник.
Не темрявою.
Не світлом.
Падінням.

Світ не зник одразу.
Падіння тривало надто довго, щоб бути просто переміщенням. Повітря тиснуло з усіх боків, різало легені, ніби я падала крізь воду, але не могла вдихнути. Тіло втрачало форму, думки — порядок.
Я закричала, та звук не вийшов.
Не так. Це не повинно бути так.
Раптом — різкий біль у грудях. Наче щось рвонуло мене назад.
— ТРИМАЙ ЇЇ!
Голос. Реальний. Знайомий.
Світ здригнувся.
Мене смикнуло вбік, і падіння змінилося обертанням. Я вдарилася спиною об щось тверде, задихнулася, але — дихала.
— Ліє! — ще один голос. — Дивися на мене!
Я відкрила очі.
Темрява розірвалася світлом. Золото-блакитні лінії спліталися в повітрі, утворюючи коло. Усередині нього стояли троє.
— Професорка Рейн… — прошепотіла я.
Вона була бліда, волосся злиплося від поту, руки тремтіли, але погляд — крижаний.
— Тримай свідомість, — наказала вона. — Не відпускай себе.
— Запізно, — почувся голос тіні.
Він стояв по інший бік розриву. Простір між нами був розтягнутий, мов рвана тканина.
— Вона вже між світами.
— Відійди від неї, — сказав хтось із чоловіків поруч із професоркою. Я не знала його імені, але відчувала силу — важку, давню. — Це територія Академії.
Тінь усміхнулася.
— Ви думаєте, я не рахував цього?
Він різко смикнув мене за руку.
Біль прострелив плече.
— ЛІЄ! — крикнула професорка. — СКОНЦЕНТРУЙСЯ!
— Я… не можу… — світ знову почав розпадатися.
— Можеш, — її голос прорізав хаос. — Ти — Морейн. Ти якір.
Якір.
Я вхопилася за це слово.
Дихання.
Серце.
Ім’я.
— Лія Морейн, — прошепотіла я.
Щось усередині відповіло.
Світло спалахнуло з мене, не від мене — крізь мене. Простір скрикнув, згорнувся. Тінь відступила на крок.
— Цікаво… — пробурмотів він. — Вона вже починає.
— Зараз! — наказала професорка.
Двоє магів одночасно вдарили по колу закляттям. Лінії замкнулися, затягуючи мене назад. Я відчула, як щось рветься — різко, боляче, остаточно.
Тінь закричала.
Не від болю.
Від злості.
— Це не кінець, Ліє Морейн! — його голос луною вдарився в голову. — Я знайду тебе!
Світ схлопнувся.
Я впала на холодну підлогу.
Хтось тримав мене за плечі.
— Вона тут, — сказав хтось. — Встигли.
Я засміялася — коротко, істерично — і одразу заплакала.
— Я не хотіла… — прошепотіла я. — Я просто…
— Тсс, — професорка притиснула мою голову до грудей. — Ти жива. Це головне.
Я подивилася на свої руки.
Вони тремтіли.
І світилися.
— Але він бачив мене, — сказала я тихо. — Він знає.
Професорка не відповіла одразу.
— Так, — нарешті сказала вона. — Тепер знає.
Вона підняла погляд на інших.
— І тепер війна — не гіпотеза.
Я стиснула пальці.
— Хто він?
Професорка глянула мені прямо в очі.
— Той, хто прийшов по тебе першим.
І чомусь я знала —
він не буде останнім.