Я більше не мовчу. Лія.

Я зрозуміла, що війна починається не з першого удару.
Вона починається з вибору, який тобі нав’язують — і з миті, коли ти вирішуєш не погоджуватися.
Архімаг стояв навпроти мене, і світ навколо був занадто тихим. Я відчувала кожен подих, кожен погляд, кожну тріщину в землі під ногами. Мені здавалося, що якщо я моргну — щось важливе зникне назавжди.
— Ти мовчиш, Ліє Морейн, — сказав він спокійно. — Це означає, що ти думаєш.
— Ні, — відповіла я. Голос мій був хрипким, але справжнім. — Це означає, що я слухаю. І мені не подобається те, що я чую.
Він ледь нахилив голову.
— Ти не розумієш масштабів того, у що втрутилася.
— Я розумію смерть, — сказала я й кивнула в бік накритих тіл. — І цього мені достатньо.
Мірен стояла трохи позаду. Я відчувала її присутність, як спину до спини. Астрея мовчала, але її тиша була наповнена гнівом.
— Я прийшов запропонувати тобі захист, — продовжив Архімаг. — Академія може бути жорстокою. Але вона — єдина, хто здатен стримати те, що прокидається в тобі.
— Ви називаєте контроль захистом? — я усміхнулася. Криво. — Зручно.
Він зробив крок ближче.
І я відчула це — холодну, точну спробу торкнутися моїх думок.
— Не лізь туди, — прошепотіла я.
Він зупинився.
Вперше.
— Цікаво, — сказав він тихо. — Ти вже навчилася закриватися.
— Я вчуся дуже швидко, коли мене намагаються зламати.
Я зробила вдих.
— Ви прийшли не домовлятися. Ви прийшли забрати мене.
— І ти підеш, — відповів він. — Бо інакше вони помиратимуть. Один за одним.
Мені хотілося закричати. Вдарити. Зробити хоч щось, аби не чути цього спокійного тону.
— Ти не маєш права, — сказала я.
— Маю, — відповів він без тіні емоцій. — Бо світ не тримається на справедливості. Він тримається на балансі. А ти — загроза.
Я заплющила очі.
І побачила дім.
Кухню.
Світло над столом.
— Якщо я піду з вами… — мій голос зрадницьки затремтів, — ви залишите їх у спокої?
Він не відповів одразу.
— На певний час, — сказав нарешті.
Мірен різко виступила вперед.
— Ліє, не можна…
— Можна, — перебила я. — Бо якщо я не піду — вони не зупиняться.
Я відкрила очі.
— Але слухайте уважно, — сказала я Архімагу. — Я піду не тому, що ви сильніші. А тому, що я обираю жити з цим вибором. І коли я повернуся…
— Ти не повернешся, — спокійно сказав він.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Ви не знаєте мене.
Тиша стала глибшою.
— Я дам тобі ніч, — сказав Архімаг. — Вранці ти зробиш вибір. Або його зроблять за тебе.
Він зник так само тихо, як і з’явився.
Я залишилася стояти серед руїн, з болем у грудях і ясністю в голові.
— Ти не маєш іти, — прошепотіла Мірен.
— Я знаю.
— Тоді чому?..
Я вдихнула.
— Бо якщо я цього не зроблю, я більше ніколи не зможу дивитися собі в очі.
Я не знала, чим усе закінчиться.
Але вперше знала точно:
я більше не мовчатиму.

Реальний світ не чекає, поки ти зберешся.
Він просто продовжує жити, навіть коли в тобі щось уже померло.
Я сиділа на підлозі біля вікна, підібгавши ноги, і дивилася, як у дворі хтось вивішує білизну. Біла сорочка повільно гойдалася на вітрі, ніби нічого не сталося. Ніби не було криків. Ніби не було тіл, накритих тканиною. Ніби мені не сказали, що я — загроза.
Телефон лежав поруч. Я не брала його до рук уже кілька годин. Він світився темним екраном, мовчав, але я знала — там повідомлення. Світ вимагав реакцій, відповідей, пояснень. А я не знала, як пояснити те, що навіть у голові звучало як маячня.
Я встала й підійшла до дзеркала.
— Це все ще я? — тихо запитала відображення.
Дівчина навпроти виглядала знайомо. Та сама форма губ. Ті самі очі. Але погляд… погляд був інший. Наче хтось викрутив різкість і залишив лише правду.
— Не божеволій, — прошепотіла я сама собі. — Просто дихай.
Я спробувала.
Не допомогло.
На кухні хтось увімкнув чайник. Звичайний звук. Побутовий. Такий реальний, що від нього захотілося плакати. Я пішла туди босоніж, відчуваючи холодну плитку під ногами.
— Ти не спиш? — мама навіть не повернулася одразу. Вона різала яблука, акуратно, рівно, як завжди.
— Ні, — відповіла я. — Не хочеться.
Вона глянула на мене уважніше.
— Ти бліда. Знову ці твої кошмари?
Я кивнула. Напівправда завжди легше ковтається.
— Ліє, — вона відклала ніж. — Ти останнім часом ніби не тут.
Якби ти знала, наскільки точно це сказано, — подумала я.
— Я тут, — сказала вголос. — Просто… думаю.
Вона зітхнула й підійшла ближче.
— Ти знаєш, що можеш мені сказати все.
Я подивилася на її руки. Звичайні. Теплі. Ті самі, що колись тримали мене, коли я падала й розбивала коліна.
— А якщо те, що я скажу, змінить усе? — запитала я.
Вона усміхнулася.
— Справжні речі завжди щось змінюють.
Я мовчала.
Бо правда була надто великою для цієї кухні. Для цього світла. Для яблук на столі.
— Я люблю тебе, — сказала вона, ніби відчувала, що я стою на краю.
У грудях щось стиснулося.
— Я теж, — відповіла я й різко відвернулася.
У своїй кімнаті я зачинила двері й сповзла по них на підлогу. Серце билося так, ніби хотіло вирватися назовні.
— Одна ніч, — прошепотіла я. — У мене є лише одна ніч.
Я дістала з-під ліжка рюкзак. Навіть не пам’ятала, коли поклала його туди. Руки рухалися автоматично: документи, тепла кофта, блокнот. Я затрималася, тримаючи його в руках.
А якщо я не повернуся?
Я сіла за стіл і відкрила блокнот на чистій сторінці.
«Якщо ти це читаєш — значить, я зробила вибір.
Я не тікаю. Я йду, щоб ви могли залишитися.
Пробач мені за тишу.
Л.»
Я закрила блокнот. Руки тремтіли.
За вікном засміялися діти. Машина проїхала повз. Хтось жив своє звичайне життя.
А я стояла між двома світами — і жоден більше не був повністю моїм.
— Я повернуся, — сказала я в темряву. — Я обіцяю.
І вперше не знала, чи це правда.