Коли мовчання — не вибір

Лію забрали ще до світанку.
Без пояснень.
Без крику.
Без права відмовитися.
Двері її кімнати відчинилися самі, і двоє стражів у темних мантіях чекали мовчки, ніби вона вже була винною. Магія навколо них тиснула, змушувала серце битися швидше.
— Йди з нами, — сказав один із них. Не наказом. Фактом.
Лія не пручалася. Усередині було порожньо — занадто багато сталося за одну ніч, щоб страх встиг оформитися.
Її вели глибше, ніж вона коли-небудь заходила. Коридори ставали вужчими, повітря холоднішим, а світло — тьмяним і різким, мов лезо.
— Отже, це і є довіра Академії, — майнула думка.
Зала допитів
Кімната була круглою. Кам’яні стіни без вікон, без прикрас. У центрі — стілець із символами, вирізьбленими так глибоко, що вони здавалися ранами в камені.
Лію посадили.
Символи загорілися.
Вона скрикнула — не від болю, а від відчуття, ніби хтось заглядає прямо в її думки.
— Ліє Морейн, — пролунав голос із темряви. — Ти відвідувала заборонене крило.
— Я не знала, що воно заборонене, — відповіла вона, намагаючись триматися.
— Ти знала, — холодно сказав інший голос. — Бо відгукнулася.
Перед нею з’явилися силуети — троє викладачів. Їхні обличчя були напіву тіні.
— Хто з тобою говорив? — спитала жінка, голос якої Лія впізнала.
— Він не назвався.
— Брехня, — символи спалахнули сильніше.
Лія зціпила зуби. Перед очима промайнули дзеркала, її дім, лист на столі.
— Я не зраджувала Академію, — сказала вона твердо. — Але ви щось приховуєте.
Тиша.
Потім хтось усміхнувся.
— Ти занадто швидко робиш висновки для тієї, хто тут гість.
— Або ви боїтеся, що я зроблю їх правильно, — вирвалося в неї.
Світло згасло.
Покарання
Її не били.
Не кричали.
Не погрожували прямо.
Вони зробили гірше.
— Ти тимчасово позбавляєшся доступу до магічних занять, — промовила викладачка. — І перебуватимеш під наглядом.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді ми самі подбаємо, щоб ти не могла нашкодити собі… або іншим.
Лія відчула, як щось холодне замкнулося всередині. Наче ланцюг.
— Ви боїтеся мене, — сказала вона тихо.
Ніхто не відповів.
Втеча (перша спроба)
Коли її повернули до кімнати, Лія знала одне:
якщо вона залишиться — її зламають.
Вона сіла на ліжко, обхопивши коліна руками. Символи допиту все ще пульсували під шкірою, але разом із болем росло інше відчуття — ясність.
На підвіконня знову опустився сокіл.
Цього разу без листа.
Він дивився прямо на неї.
— Я знаю, — прошепотіла Лія. — Я не готова. Але якщо не піду зараз — пізно буде потім.
Світло в кімнаті здригнулося.
Десь далеко пролунали кроки.
Лія підвелася.
І вперше з моменту прибуття до Академії зробила не те, чого від неї чекали.
Вона зробила те, що обрала сама.

Лія не знала, скільки часу минуло з моменту допиту.
У Академії час поводився інакше — розтягувався, стискався, губився в кам’яних переходах. Але вона точно знала одне: якщо чекати ще — шанс зникне.
Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву. Ліс унизу виглядав так само, як тієї ночі, коли вона вперше сюди прийшла. Такий самий. І водночас зовсім інший.
— Ти не одна, — пролунав голос.
Лія різко обернулася.
Мірен стояла в тіні біля дверей. Без мантії. Без знаків Академії.
— Як ти зайшла? — прошепотіла Лія.
— Я ніколи й не виходила, — відповіла та спокійно. — Просто тепер настав момент.
Лія напружилася.
— Ти знала.
— Так.
— І мовчала?
— Бо якби сказала раніше — тебе б зламали швидше.
Тиша між ними була важкою, але в ній не було брехні.
План, який може не спрацювати
— У тебе є кілька хвилин, — сказала Мірен. — Потім вони прийдуть знову.
Вона витягла з кишені маленький кристал. Тьмяний, із тріщиною посередині.
— Це ключ?
— Ні. Це помилка в системі, — усміхнулася Мірен. — Академія боїться помилок.
Вони рухалися коридорами швидко, але тихо. Світло гасло за їхніми спинами, ніби будівля намагалася їх запам’ятати.
— Ти з тими, хто писав мені? — спитала Лія.
— Не зовсім. Але ми на одному боці.
— Чому?
Мірен не відповіла одразу.
— Бо я бачила, що вони роблять з тими, хто бачить занадто багато.
Перехід
Вони зупинилися перед старими воротами. Камінь був вкритий символами, які Лія вже бачила — у забороненому крилі.
— Це не вихід, — сказала вона.
— Це межа, — відповіла Мірен. — І ти її відкриєш.
— Я не знаю як.
— Знаєш. Просто не пробувала.
Лія зробила крок уперед. Відчула той самий тиск у грудях, що й біля дзеркал. Кристал у руках Мірен почав тріщати.
— Швидше, — прошепотіла та.
Лія заплющила очі.
І дозволила відчуттю всередині себе не зупинятися.
Світ розірвався.
Погоня
Сирени не було.
Була тиша — і кроки.
— Вони йдуть, — сказала Мірен різко. — Якщо не зараз — ніколи.
Камінь під ногами зник. Лія відчула падіння, але замість страху прийшла ясність.
Вона бачила шляхи.
Вибори.
Двері.
— Ліворуч! — крикнула вона.
Мірен озирнулася здивовано, але послухалася.
Магія вдарила в стіни, залишаючи тріщини. Хтось кричав їхні імена.
Лія не озиралася.
Після
Вони впали на холодну землю.
Нічне повітря було реальним. Важким. Чесним.
Лія вдихнула — і вперше за довгий час не відчула ланцюгів.
— Ти це зробила, — тихо сказала Мірен.
— Ми, — відповіла Лія.
— Ні, — Мірен подивилася на неї уважно. — Вони відкрилися на тебе.
Лія підвелася.
Десь далеко, між деревами, світилися вогні.
— Куди тепер? — спитала вона.
Мірен усміхнулася.
— Туди, де Академія не має влади. Поки що.
Лія знала:
це не кінець.
Це — початок.

Ліс прийняв їх без слів.
Гілки хльостали по руках, коріння чіплялося за ноги, але Лія не зупинялася. Вона бігла, поки легені палали, поки серце билося так голосно, що здавалося — його почують.
Лише коли світло Академії остаточно зникло між деревами, Мірен різко підняла руку.
— Досить.
Вони зупинилися. Тиша впала важко, майже боляче. Лія зігнулася, впершись руками в коліна, намагаючись віддихатися. Її тіло тремтіло — не від холоду, а від усвідомлення.
Вона втекла.
Справді втекла.
— Вони не одразу підуть за нами, — сказала Мірен тихо. — Їм потрібен час, щоб зрозуміти, як ти це зробила.
— А потім? — спитала Лія, не підводячи голови.
— Потім вони зрозуміють, що ти небезпечніша, ніж думали.
Ці слова не налякали. Вони дивно заспокоїли.
Лія випрямилася.
— Ти знаєш, куди ми йдемо.
Мірен кивнула.
— Так. Але тобі це не сподобається.
Те, чого не вчать
Вони йшли довго. Ліс змінювався: дерева ставали старішими, повітря — густішим, а ніч — глибшою. Магія тут не сяяла, не пульсувала, як в Академії. Вона була тихою. Сирою. Первісною.
— Тут колись була інша школа, — сказала Мірен. — До Академії.
— Чому вона зникла?
— Бо не всі погодилися, що магію треба контролювати через страх.
Лія відчула, як усередині щось клацнуло, ніби шматок пазлу став на місце.
— Ті, хто писав мені… вони звідси?
— Частково.
Мірен зупинилася біля напівзруйнованої кам’яної арки, майже повністю поглинутої мохом.
— Далі ти підеш сама.
Лія різко підняла голову.
— Що?
— Вони не довіряють мені до кінця, — чесно сказала Мірен. — А тобі… ще можуть.
— А якщо це пастка?
Мірен подивилася їй прямо в очі.
— Тоді ми всі вже програли.
Місце без імені
За аркою відкрився простір, який не вписувався в жодні уявлення Лії.
Не будівлі — залишки.
Не світло — жар.
Не тиша — напружене очікування.
Люди — якщо їх можна було так назвати — дивилися на неї уважно, мов на щось давно втрачене.
— Це вона, — прошепотів хтось.
— Та сама?
— Та, що відкрила межу…
Лія відчула, як у грудях знову з’являється знайомий тиск.
— Я не зброя, — сказала вона різко. — І не символ.
З темряви вийшла жінка з сивим волоссям і темними колами під очима.
— Поки що, — відповіла вона. — Але Академія зробить тебе і тим, і іншим, якщо ми не встигнемо.
— Встигнете що?
Жінка підійшла ближче.
— Навчити тебе виживати без їхніх правил.
Останній штрих
Раптом Лія відчула це.
Різкий, холодний поштовх — ніби хтось торкнувся її свідомості.
— Вони вже шукають, — сказала вона тихо.
Усі завмерли.
— Ти впевнена? — спитала жінка.
Лія заплющила очі.
І вперше не злякалася того, що побачила.
— Так. І вони ближче, ніж думають.
Мірен стиснула кулаки.
— Отже, часу в нас менше, ніж ми сподівалися.
Лія підвела голову.
— Тоді не ховаймося.
У повітрі щось змінилося.
Бо вперше з моменту втечі
Лія Морейн перестала тікати.