Те що прокидається

Ранок у Академії не був схожий на жоден інший ранок, який Лія знала раніше.
Вона прокинулася не від будильника і не від голосів за стіною, а від м’якого світла, що лилося зі стелі, ніби світанок вирішив народитися просто в кімнаті. Кам’яні стіни кімнати більше не здавалися холодними — вони дихали теплом, мов живі.
Лія кілька секунд просто лежала, дивлячись угору, намагаючись зрозуміти, де вона. І лише потім спогади накотили хвилею: ліс, арка, Академія, бал, дивні погляди викладачів… і відчуття, ніби хтось або щось спостерігає за нею зсередини.
Вона повільно сіла на ліжку.
На сусідньому столі лежала її сумка з реального світу. Здавалося дивним, що поруч із магією, кристалами й стародавніми книгами вона бачить звичайний светр і телефон, який тут не ловив жодної мережі. Це було нагадуванням: Лія стояла між двома світами.
— Я не мала тут бути… — подумала вона, але ця думка вже не звучала так переконливо, як учора.
У двері тихо постукали.
— Ліє? — пролунав незнайомий голос. — Заняття починаються за п’ятнадцять хвилин.
Вона швидко підвелася, накинула мантію, яку знайшла на спинці стільця, і відчинила двері.
У коридорі стояла дівчина з темним волоссям і срібними очима. Вона виглядала спокійною, але в її погляді читалася уважність, ніби вона зважувала кожен рух Лії.
— Я — Мірен, — сказала дівчина. — Ти новенька. І… не зовсім звичайна.
Лія напружилась.
— Це тут усі так швидко все знають?
Мірен ледь усміхнулася.
— У цій Академії таємниці не зникають. Вони просто чекають.

...

Аудиторія магічної теорії була величезною. Стеля губилася десь у височині, а замість лав — напівкруглі кам’яні платформи, що ніби ширяли в повітрі. У центрі зали пульсував кристал, всередині якого повільно рухалося світло.
Лія відчула, як щось у грудях відгукується на його ритм.
— Ні… це просто уява, — намагалася заспокоїти себе вона.
Викладач з’явився без звуку — високий чоловік у темному плащі, з очима, що здавалися надто старими для його обличчя.
— Магія, — почав він, — не є силою. Вона є відлунням вибору. І сьогодні ми побачимо, хто з вас слухає, а хто — лише хоче володіти.
Студентам роздали кристали-резонатори. Коли Лія взяла свій у руки, він раптом спалахнув.
Яскраво. Небезпечно яскраво.
У залі здійнявся шепіт.
Викладач різко підняв голову.
— Цього не може бути…
Світло погасло так само раптово, як і з’явилося. Лія відчула слабкість і ледь не впала, але Мірен встигла її підтримати.
— Ти це бачила? — прошепотіла вона. — Резонатор відреагував, ніби ти… ключ.

...

Після уроку Лію викликали окремо.
Її провели в невеликий кабінет із круглим вікном, за яким виднівся ліс — той самий, через який вона прийшла сюди вперше. Здавалося, дерева дивляться просто на неї.
За столом сиділа жінка у світлому вбранні. Її обличчя було спокійним, але погляд — проникливим.
— Ліє, — сказала вона м’яко. — Ти не народжена магом. Але магія тебе впізнала.
— Це… погано? — тихо запитала Лія.
Жінка не відповіла одразу.
— Це небезпечно. І для тебе. І для Академії.

...

Повертаючись до кімнати, Лія відчувала, як усередині неї щось змінюється. Немов замкнені двері повільно відчиняються.
Увечері, коли вона залишилася наодинці, на підвіконня знову сів сокіл. Але цього разу в його очах було не просто знання — там був страх.
Він залишив ще один лист.
Лія не відкрила його одразу.
Бо вже знала: після цього читання її життя більше ніколи не буде колишнім...

Лія Морейн відкрила лист лише тоді, коли в Академії настала глибока ніч.
Світло магічних кристалів у коридорах згасло, і тиша стала настільки густою, що здавалося — вона тисне на груди. Сокіл, який приніс послання, давно зник, але відчуття його присутності не полишало Лію. Ніби хтось досі спостерігав за нею з темряви.
Папір у її руках був холодним.
Не звичайно холодним — чужим.
Лія повільно розгорнула лист.
Ліє Морейн.
Ти знаєш це місце менше, ніж думаєш.
А ми знаємо про тебе більше, ніж тобі дозволили пам’ятати.
Її серце різко стиснулося.
— Ні… — прошепотіла вона. — Це неможливо.
Вона читала далі, і кожне слово різало глибше.
Ти не перша, хто народився між світами.
Але ти — єдина, хто зберіг зв’язок.
Бал — це не святкування. Це перевірка.
Лія опустилася на ліжко. Перед очима раптом з’явилися спогади: дивні сни з дитинства, відчуття, ніби за нею завжди хтось дивиться, моменти, коли світ навколо ніби “ламається”.
— Хто ви?.. — тихо спитала вона в порожнечу.
Повітря в кімнаті здригнулося.
— Ті, кого Академія намагається стерти, — відповів голос. — Але нас не можна стерти повністю.

Лія не пам’ятала, як опинилася в коридорі. Її ноги рухалися самі, ніби підкоряючись невидимому поклику. Світло тьмяніло, а стіни змінювалися — ставали старішими, вкритими тріщинами й символами, яких вона раніше не бачила.
Двері з’явилися раптово.
Без ручки.
Без напису.
Лише знак — розірване коло.
Коли Лія торкнулася холодного каменю, щось усередині неї відгукнулося болем і теплом одночасно. Двері безшумно відчинилися.
За ними була зала дзеркал.
Десятки поверхонь відбивали не Академію — реальність.
Лія зробила крок… і завмерла.
В одному з дзеркал вона побачила свій дім. Кухню. Світло лампи. Стіл, за яким сиділи її батьки.
— Мамо… — прошепотіла вона.
А потім побачила те, від чого в грудях похололо.
На столі лежав лист з печаткою Академії.

— Межа між світами давно нестабільна, — з тіні вийшов чоловік у темному плащі. — А ти — її тріщина.
— Ви стежили за мною? — Лія відчула, як голос тремтить. — За моєю родиною?
— Захищали, — відповів він спокійно. — Поки Академія не вирішила використати тебе.
Він провів рукою — і дзеркала ожили.
Лія побачила себе дитиною. Дивні спалахи світла. Речі, які зникали й з’являлися. Сни, в яких вона проходила крізь двері, яких не існувало.
— Твою пам’ять мали стерти, Ліє Морейн, — сказав чоловік. — Але щось пішло не так.
— Що саме? — прошепотіла вона.
— Ти почала згадувати.