Той хто знає твоє ім'я

Ранок був тихий. Сонце ледве пробивалося крізь штори, залишаючи на підлозі вузькі смуги світла. Лія лежала на ліжку, тримаючи лист у руках. Вона дивилася на нього вже втретє, і кожного разу символ на пергаменті здавався живим. Його тріщина-печатка повільно мерехтіла фіолетовим світлом, яке ніби пульсувало в такт її серцю.
— Що ти від мене хочеш? — тихо запитала Лія, але відповіді не було. Тільки легкий шепіт у голові, який вона чула від учорашнього вечора. Він став трохи голоснішим, майже нетерплячим, немов нагадував: “Час зробити вибір.”
Вона обережно розгорнула лист ще раз, уважно розглядаючи кожне слово.
Шановна Ліє Морейн,
Вас запрошено на Вечір Балу Академії Семи Печатей. Ваші здібності викликали інтерес Ради Викладачів. Вечір відбудеться у головному залі Академії під час повного місяця. Просимо прибуття строго у встановлений час.
Сокіл доставив цей лист за особистим наказом Ректора Варена.
Будьте готові відкрити для себе світ, про який ви ще не здогадувалися.
Лія стиснула пергамент у руках, відчуваючи тепло, яке від нього йшло, і дивне відчуття тривоги, змішаної з захопленням. Академія… Бал… Ректор… Це було неможливо пояснити. Вона розуміла лише одне: її звичайне життя, яким би тихим і спокійним воно не було, закінчилося.
Вона провела пальцем по символу. Лінії легенько тремтіли під дотиком, мов живі. Лія відчула холодок по спині. Магія — реальна. Вона відчувала це інтуїтивно, хоча ніколи раніше не мала справи з чарами.
— Це… дійсно я? — тихо прошепотіла вона, злегка здригнувшись. — Чи це все моя уява?
Вона відклала лист на столик біля ліжка і сіла, притискаючи коліна до грудей. Очі Лії оберталися по кімнаті, ловлячи тіні, що здавалося, рухалися самостійно. Ледь помітний шепіт тепер звучав із кімнати сильніше, як повітря, що легенько шепоче їй на вухо: “Ти готова?”.
Лія глибоко видихнула. Вона знала: якщо піде, ніхто і ніщо не зможе повернути її назад у звичайне життя. Але якщо не піде… вона ніколи не дізнається, ким може стати.
Внизу кухні пахло чаєм і медом. Мати вже снідала, готуючи тарілку з оладками для молодшої сестри. Лія спустилася вниз і сіла за стіл, намагаючись поводитися звично.
— Ти прокинулася рано, — сказала мати, поглянувши на неї уважно. — Добре спалося?
— Так, нормально, — відповіла Лія коротко, стримуючи хвилю емоцій. Їй не хотілося відкривати лист ні перед ким. Не зараз.
Батько сидів навпроти, мружачись на сонці, що лізло в кухню. Він розмовляв про свої справи, про роботу, дрібниці, які Лія завжди слухала півусмішкою. Вона відчувала дивну відстань між собою і світом, у якому всі здавалися такими звичними й впевненими.
— Ти не виглядаєш зовсім як завжди, — помітила мати. — Все добре?
— Просто трохи втомилася, — прошепотіла Лія, намагаючись усміхнутися. — Справ у школі багато.
Вона слухала, як вони сміються, сперечаються про меню, як звичайне життя триває далі. А в її голові постійно звучав шепіт, тонкий, ледве помітний, але присутній: він чекав, коли вона нарешті зробить свій вибір.
Коли батьки зайнялися іншими справами, Лія тихо піднялася на другий поверх. У кімнаті було прохолодно, і свіже повітря з вікна приємно обдавало обличчя. Вона сіла на ліжко, розгорнула лист ще раз і уважно його роздивлялася. Символ тріскався, світло мерехтіло слабким фіолетовим відблиском.
— Ти живий, так? — запитала вона, ніби лист міг відповісти. — Чи це лише гра моєї уяви?
І тоді в кімнаті з’явився сокіл. Він сів на підвіконня, не шумлячи крилами, і спокійно дивився на Лію. Лапа птаху стисла ще один згорток пергаменту. Лія ледве відчула, як серце її закалатало.
Вона повільно підійшла, розв’язала мотузку і розгорнула ще один лист. На ньому були нові слова:
Вечір Балу — твоя перша зустріч з Академією. Не бійся свого шепоту, він — ключ. Твої здібності унікальні. Прийди під повний місяць у головний зал Академії. Слідкуй за символом — він покаже шлях.
Лія відчула холодок по спині, але цього разу він не був лячним. Це був виклик. І, можливо, шанс.
Вона сіла на ліжко, тримаючи обидва листи, і дивилася на символ, що мерехтів. Їй хотілося кричати, сміятися, плакати одночасно. Кожен імпульс магії, який вона відчувала, здавалося, шепотів: “Ти обрана, Ліє. І ти сама обереш свій шлях.”
Ніч була тихою, але Лія знала: коли настане повний місяць, її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Вона обережно поклала листи поруч, прикривши символи долонями, і нарешті відчула перший спокій. Шепіт став слабшим, майже лагідним, якби чекав разом із нею.
— Добре… — видихнула Лія. — Я піду. Але я піду тоді, коли сама оберу.
Вона обережно підвелася, поставила листи на тумбочку, а сокіл тихо змахнув крилами і зник у нічному небі. Лія дивилася, як він відлітає, і розуміла: її шлях тільки починається.
Ніч опустилася над містечком, але для Лії вона тепер була сповнена світла — того самого, що виходило з символу, обіцяючи новий світ, нові секрети і її власну силу.

Ух як інтригуюче мені таке подобається аж вам? Наступний розділ сьогодні о 00:00!