Шепіт який не замовкає

Лія завжди думала, що тиша має звучати інакше.
Увечері містечко завмирало рано. Ліхтарі загорялися надто яскраво, ніби намагалися щось приховати, а вікна будинків світилися теплим жовтим світлом — чужим, але спокійним. Лія йшла додому повільно, рахуючи кроки, щоб не думати. Асфальт під ногами був вологий після дощу, повітря пахло холодом і мокрим листям.
Саме тоді тиша почала брехати.
Вона не почула голосу. Не було слів, не було звуків. Лише відчуття — ніби простір навколо неї злегка зрушився, вдихнув глибше, ніж мав би. Лія зупинилася, інстинктивно стискаючи ремінець рюкзака.
— Не зараз… — прошепотіла вона, хоча не знала, кому саме.
Це відчуття було з нею давно. Інколи слабке, мов далеке ехо, інколи — настирливе, як погляд у спину. Вона навчилася жити з ним: ігнорувати, ховати, переконувати себе, що це просто втома або уява. Але сьогодні шепіт був ближчим.
Ліхтар над її головою мигнув.
Лія різко підняла голову. Світло знову загорілося, рівне й спокійне, ніби нічого не сталося. Вона зробила крок — і відчула, як щось у повітрі ніби тріснуло. Тонко. Ледь помітно.
На склі вітрини поруч повільно виступив візерунок, наче від подиху на холоді. Лінії спліталися у дивний знак — нерівний, живий. Лія завмерла. Серце глухо вдарилося об ребра.
— Це неможливо… — подумала вона, але не наблизилася.
За мить візерунок зник. Скло знову стало звичайним. Вулиця жила своїм життям: десь сміялися люди, грюкнули двері, проїхала машина. Ніхто нічого не помітив.
Ніхто, крім неї.
Лія повільно видихнула. Їй хотілося бігти, але вона змусила себе йти далі, рівно, не озираючись. Вона знала це правило: якщо зробити вигляд, що нічого не сталося, світ теж удасть, що все нормально.
Зі мною щось не так, — подумала вона.
І, як завжди, залишила цю думку при собі.
Біля дому було тепло і світло. Звичайно. Надто звичайно. Лія зупинилася на мить, перш ніж зайти всередину, і знову відчула це — легкий тиск у грудях, ніби хтось стояв зовсім поруч.
Шепіт не зник.
Він чекав.

Двері зачинилися за Лією тихо, майже слухняно. У домі пахло чаєм і чимось солодким — знайомим, заспокійливим. Тут усе було на своїх місцях, ніби світ навмисне доводив: дивись, тут немає нічого дивного.
— Ти пізно, — озвався батько з кухні.
— Трохи затрималась, — відповіла Лія автоматично, знімаючи куртку.
Вона намагалася не прислухатися до шепоту. Він притих, але не зник — згорнувся десь під шкірою, як холод, що ще не став болем. Лія пройшла на кухню й сіла за стіл. Мати поставила перед нею чашку.
— Як у школі? — запитала вона, не дивлячись прямо, ніби відповідь була не такою вже й важливою.
— Нормально.
Це слово завжди рятувало. Воно закривало всі тріщини.
Лія обхопила чашку долонями — і здригнулася. Чай був холодним. Хоча мати щойно зняла його з плити. У ту ж мить лампа над столом різко спалахнула яскравішим світлом, а потім згасла.
У кухні запала темрява.
— Знову ці перепади, — роздратовано пробурмотів батько, підводячись. — Завтра подзвоню електрикам.
Світло повернулося за секунду. Ніхто, окрім Лії, не помітив, що на поверхні столу залишилися тонкі світлі лінії — ніби хтось провів по дереву нігтем, виводячи той самий знак.
Вона швидко відсмикнула руки. Лінії зникли.
— Ти якась бліда, — мати нарешті подивилася на неї уважніше. — Все точно добре?
Лія змусила себе кивнути. — Просто втомилась.
Вона говорила про погоду, про дрібниці, слухала, як батьки обговорюють завтрашній день. Їхні голоси звучали рівно, заспокійливо. Світ тримався. Поки вона мовчала.
— Я піду до себе, — сказала Лія трохи згодом. — Треба доробити одне завдання.
У кімнаті було напівтемно. Вікно відчинене, штори ледь ворушилися від нічного повітря. Лія сіла на ліжко й нарешті дозволила собі видихнути.
— Це все не насправді, — прошепотіла вона, не знаючи, кого намагається переконати.
І саме тоді шепіт повернувся.
Різкий, чіткий, майже нетерплячий.
Лія підвела голову. За вікном щось рухнуло крізь темряву — тінь з крилами. Вона встигла лише піднятися, коли на підвіконня важко сів сокіл. Великий, темний, із розумними, надто уважними очима.
Він не боявся.
До його лапи був привʼязаний згорток пергаменту.
Серце Лії закалатало так сильно, що вона відчула це у вухах. Вона повільно підійшла до вікна. Сокіл нахилив голову, ніби розглядаючи її.
— Це… помилка, — прошепотіла вона.
Птах не зрушив з місця.
Лія тремтячими пальцями зняла лист. Пергамент був теплим. Знак — той самий, що вона бачила сьогодні, — був витиснений темним чорнилом.
Сокіл різко змахнув крилами й зник у нічному небі.
Лія стояла, стискаючи лист, і вже знала: після цього нічого не буде по-старому.

Пергамент був теплий і трохи шовковистий, як ніби сам лист дихав. Вона обережно розгорнула його, намагаючись не порвати. На ньому чорнилом була витиснена та сама тріщинка-печатка, що вона бачила сьогодні на склі вітрини та на столі вдома. Символ світився м’яким фіолетовим світлом, ледь відчутним, але магія була явно присутня.
Лія провела пальцем по пергаменту. Слова з’являлися немов самі по собі, танцюючи перед очима:
Шановна Ліє Морейн,
Вас запрошено на Вечір Балу Академії Семи Печатей. Ваші здібності викликали інтерес Ради Викладачів. Вечір відбудеться у головному залі Академії під час повного місяця. Просимо прибуття строго у встановлений час.
Сокіл доставив цей лист за особистим наказом Ректора Варена.
Будьте готові відкрити для себе світ, про який ви ще не здогадувалися.
Лія стиснула лист у руках, серце калатало так, що вона почувала його у грудях і в горлі одночасно. Вечір Балу… Академія… Ректор… Вона ледве могла уявити, що це означає. А магія? Вона відчувала її у пергаменті, холодну і водночас живу, ніби маленьке серце б’ється всередині.
— Бал? — прошепотіла вона сама до себе. — Навіть не знаю, що це…
Вона відсунулася від вікна, обдумуючи все, що сталося сьогодні: дивні лінії на столі, шепіт, який не замовкав, і тепер цей лист. Це було неможливо пояснити. Звичайне життя залишалося далеко позаду, і Лія відчула страх… і цікавість одночасно.
Вона поклала лист на ліжко поруч із собою і обережно сіла, перевівши погляд на темне небо за вікном. Зорі мерехтіли холодним світлом. Їй здавалося, що хтось спостерігає, і одночасно — чекає, поки вона зробить свій вибір.
— Я не можу… я ще не знаю… — бурмотіла вона, губами ледь торкаючись листа. — Але… це шанс. Можливо, шанс зрозуміти, хто я.
Лія залишалася на ліжку ще довго, розглядаючи пергамент, відчуваючи, як тріскається повітря навколо. Звичайне життя, яким воно було до сьогодні, вже ніколи не повернеться. Вона тримала лист як ключ до нового світу, до таємниці, що чекала на неї за дверима Академії.
Ніч була тихою, але серце Лії не замовкало. Шепіт залишався поруч. І, можливо, вперше він звучав як запрошення, а не загроза.