11. 2

Я не встигаю навіть крикнути. Повітря виривається з грудей, і я лечу у чорну гладь. Вода зустрічає мене холодом, який впивається в шкіру сотнею льодяних голок.

Я захлинаюся власним криком. Навколо — суцільна темрява. Така глибока, що крізь неї жодного просвіту не видно. Відчуваю, як мене тягне вниз, у бездонні глибини озера.

Я бовтаю ногами та руками, але від цього тільки гірше. А тоді відчуваю, як хтось тягне мене нагору. Вже за мить я виринаю, відпльовуючись та хапаючи повітря. Вода крижана, а серце калатає, мов скажене.

Каель стоїть поряд у воді, мов камʼяний монумент, без тіні сумнівів на обличчі. Я й сама раптом розумію, що відчуваю під ногами мокрий пісок. Отже, тут є дно.

Перше бажання, штовхнути його самого під воду, швидко минає, бо якби хотів мене втопити, не став би допомагати. А значить, він штовхнув мене з якоюсь метою. От тільки з якою? Точно не для того, щоб перевірити, чи вмію я плавати.

— Нічого не скажеш? — запитує тихо.

Витираю воду з обличчя долонями, аби не заливала очі, й прибираю важке мокре волосся за спину.

Почуваю себе дивно. Мов легка вібрація бігає венами. Й розумію, що то від холоду.

— Гадаю, це ти маєш щось сказати, — відповідаю спокійно, намагаючись втамувати дрижаки, що гуляють тілом.

Зуби зрадницьки клацають, коли по тілу проходить судома.

Каель йде до берега, а мені так холодно, що ноги не слухаються. Тоді хлопець бере мене за руку й тягне крізь воду до себе.

Його долоні на диво гарячі. Я відчуваю це навіть крізь тканину на долонях й нашиті листи з іракосу. Доторк Каеля обпікає.

Замість холоду по тілу повзе жар. Він всотується крізь шкіру в самі кістки. Жар міг би бути згубним, розумію я, проте хлопець забирає руку швидше, ніж встигаю злякатися.

Ми вибираємося на берег. Вода в озері на диво спокійна, мов ми тільки-но не бовталися в тій чорній глибині.

— Я думала, воно глибше.

— Дзеркальне озеро глибоке і навіть дуже. А дно під ногами… Воно далеко не у всіх, хто потрапляє в ці води.

Цікавий парадокс, та ще цікавіше, нащо Каель затіяв таку приємну прогулянку.

Хлопець щось шепоче, закриває на секунду очі, і вже за мить стоїть повністю сухий. Він тягне руку до мене. Думаю, що зараз знову штовхне, але й на міліметр не двигаюся і навіть не сіпаюся. Лише сміливо зустрічаю його темний погляд. Цього разу я потягну його за собою!

Каель знову прикриває очі й нерозбірливий шепіт злітає з його губ, а тоді я відчуваю жар, що йде від долоні й лягає теплою хвилею на шкіру. За кілька секунд я теж стою суха.

Хлопець мовчки повертається спиною та йде. Я слідую за ним.

— Не запитаєш, куди тепер?

— А ти відповіси?

Не знаю, чому досі не пожбурила в нього каменюкою, чи не схопила палицю з найближчого дерева! Можливо, тому, що ніколи не була дурепою. Я дещо імпульсивна й вважаю гумор життєво необхідним надбанням, але не легковажна, як гадає більшість тих, хто мало мене знає.

Каель не з тих, хто розважається, топлячи людей. Я б ще повірила у те, що він їх підсмажує до хрумкої скоринки, але топити…

Ми йдемо стежкою вздовж берега, де трава вогка й холодна, а вітер час від часу плутається у волоссі.

Стежина виводить нас до вузької ущелини, що пролягає між схилами поблизу Дзеркального озера.

— Звідки ти знаєш про цей шлях?

— Я багато чого знаю, — відповідає він коротко, а тоді додає: — На четвертому курсі цілителів навчається мій брат — Крамберт. Наслідний принц Ксарена.

Далі не пояснює, хоча я й сама можу дофантазувати. Йому багато чого цікавого розповідає старший брат.

Скелі з обох боків стають вищими, звужуються так, що подекуди між ними доводиться буквально протискатися. Повітря стає прохолоднішим, хоча надворі сьогодні дуже теплий ясний день.

Тут темніше. Темні тіні ковзають поміж камʼяних виступів. Та я не встигаю злякатися. Каель простягає долоню — і на ній спалахує вогонь. Теплий, м’який і яскравий. Не такий, як звичайний. Він не мерехтить синіми прожилками, не тремтить від стримуваної сили. Такий собі ручний світильник. Йому б добряче заплатили за патент…

Ми нарешті виходимо до широкого кам’яного проходу, який веде вглиб скель. Стеля тут висока, а камінь рівний і холодний, усе вкрите тонкими срібними тріщинами, що ледь світяться. Я вже бачила подібне! Ми поблизу печер, в яких проводили розподіл на факультети!

Ми йдемо ще глибше і раптом виходимо на вершину однієї зі скель. А біля неї знайома картина: шість печер з входами у вигляді арок. Тут ми проходили випробування Каменем Істини!

Каель не зупиняється. Він повертає ліворуч, туди, де між скелями ледь помітний прохід — вузький, мов щілина.

Ноги в мене гудуть, а мʼязи ниють, нагадуючи про втому, та я не сперечаюся. Куди б він мене не вів, я відчуваю важливість моменту.

— А це місце не відмічено на карті, — зауважую.

— Про нього знають лише Магістрат та старші курси, — каже хлопець.

Прохід швидко виводить нас у простору печеру. В центрі камʼяний поміст, оповитий плющем, а на ньому чорний камінь. Більший у кілька разів за той, що був на випробуванні, проте дуже схожий.

Я навіть здалеку відчуваю, як довкола каменю пульсує енергія. В середині нього горить магічне полумʼя.

Я раптом відчуваю холод у ступнях, хоча в печері тепло. Мурахи розбігаються тілом, мов шалені.

— Це не просто артефакт, — голос Каеля тихий, але віддається тремтінням по всьому тілу. — Це Моноліт Першоджерела. Дуже могутній. Якщо в тобі є хоча б краплина дару, прихованого чи запечатаного, він це покаже. Як і рівень твого джерела.

— Навіщо ти мене сюди привів? — голос мій звучить хрипко, а повітря враз стає колючим і дряпає горлянку. Я ніби й розумію, а ніби й ні.

Каель стає переді мною й дивиться уважно, без тіні насмішки чи очікування.

Всі завжди від мене чогось чекали й розчаровувалися, коли я не могла це дати. Не могла бути магом, бо не мала дару. Не могла бути такою ж витонченою, як Ліара. Не могла бути стриманою, як належить гарно вихованій дівчині. Я багато чого не могла. І зараз всі ті невиправдані очікування разом тиснуть на плечі.