Розділ 11. Поштовх у темряву

Коли адепти починають розходитись, я тихцем підводжуся з лави й прямую до виходу, молячись усім сімом богам, аби Каель не звернув на мене уваги й дав перепочити хоч кілька годин. Але не судилося.

Хлопець несподівано виростає переді мною в коридорі, коли я вже далеченько відходжу від Лекторної. На поталу Мороку! Як він це зробив? Що, навіть портальною магією володіє?

— Куди? — запитує без вступу, ніби справді має право контролювати кожен мій рух.

Я знаю, що ми бойова пара, і його майбутнє в Академії напряму залежить від мене, але хіба не перебір?

— В ліжко. Якщо поталанить, то навіть у своє.

— Якщо поталанить? А в іншому разі?

— В іншому разі — в ліжко в крилі цілителів, бо я точно полізу в бійку, якщо не відійдеш!

Каель не жартує у відповідь. Він, як завжди, зібраний і серйозний. З хвилину обдумує, а тоді дивує мене:

— Я хочу показати тобі дещо. Важливе.

Звучить і справді переконливо. Я прикидаю, чи буде невеличкий крюк по дорозі до ліжка непосильною ношею, проте цікавість точить зубки об моє бажання відпочити. Це ж принц Ксарена! І він хоче показати мені дещо! Важливе! Як тут відмовиш?

— Далеко йти?

— До Дзеркального озера.

Ще цікавіше. Здалеку місцина біля озера виглядає справді вражаючою, навіть чорна вода не відлякує, тому я просто киваю й слідую за Каелем.

Ми виходимо через внутрішній двір Академії, минаємо алею, з якої видно статуї драконів біля брами. Їхні очі, здається, проводжають нас, і в мене виникає підозра, що ті кам’яні морди щось знають, але мовчать… Типові чоловіки!

Потім доріжка веде вниз — до передлісся. Неподалік — Заборонені Ліси. Я згадую почвару й здригаюся. Там не одна така істота, спотворена Мороком, ховається. Може, не найкраще місце для прогулянки двох адептів-першокурсників, але кого це хвилює?

Повітря пахне вологим листям і мохом, а під ногами тонка стежина — килим із хвої та гілочок, що тріщать при кожному кроці.

— Що ми там будемо робити? Гриби збирати?

— Майже.

Очі Каеля все більше палають тим самим загадковим вогнем, від якого мене то морозить, то кидає в жар. Я підозріло примружуюся, але все ж іду за ним. Не думаю, що він може завдати мені реальної шкоди. Бо навіть кинувся на поріддя Мороку, аби моє життя врятувати.

Гілки з шелестом чіпляються за одяг, тіні густішають, і ось дерева починають рідшати. Попереду — берег, порослий короткою смарагдовою травою, що виблискує на сонці. Краса неймовірна.

Ми підходимо ближче до Дзеркального озера. Вода в ньому й справді абсолютно чорна та спокійна. Чомусь відчуття, ніби озеро спить.

Біля озера півколом — скелі. Темні, обвітрені, схожі на покручені зуби якогось сплячого чудовиська. Заборонений ліс позаду густий та темний. Принишклий.

Краса озера потойбічна й холодна, але мене не лякає той холод. Навпаки — він ніби притягує. Я затамовую подих, підходжу ближче й стаю зовсім поряд з Каелем, зазираючи в чорні глибини. Моє відображення чітке й спантеличене, бо вода така гладка, ніби поліроване скло.

Вітер шепоче в кронах дерев поблизу, відлунює від скель і здається, ніби нашіптує стародавні мантри. Аж сироти по тілу виступили…

— І що ти хотів мені показати?

— Дзеркальне озеро — одне з найбільших місць Сили на території Академії.

Я повертаюся до Каеля й помічаю, що він стоїть дуже близько. Його очі — темні, серйозні. Лякаючі.

— І що?

Я чомусь відчуваю, як нутрощі скручуються жгутом від раптово виниклої напруги.

— Я хочу дещо перевірити.

Я б пожартувала, та не можу. В горлі камінець розміром з найближчу скелю.

— Що? — питаю тихо й помічаю, як він робить крок ближче.

В голові загоряється сигнальна тривожна кнопка й затоплює свідомість червоним, та пізно.

Я ще надіюся, що зараз буде якась філософська нотатка для роздумів чи мудра цитата. Але ні.

Каель просто кладе долоню в незмінній рукавиці мені на плече. Можливо, тому його рука здається такою важкою. І штовхає.