10.4

Кілька адептів теж звертають увагу на вітраж. Хтось навіть здивовано вигукує.

Розумію я той спантеличений вигук. Бо на барвистому вітражі лишилися тільки чорні сплетіння, схожі на гілки чи тріщини. Більше нічого.

Моє серце відчутно тріпоче в грудях, а подих важчає. Не можу відірвати погляду від вікна.

— Ще одна святиня Академії — вітражі. Вони змінюються майже щодня. Це робота менталістів.

— Самі по собі?! — не втримую я в собі запитання.

— Не зовсім. Вони, — магістр робить паузу й стишує голос, — реагують на стан Академії. На її енергію, на коливання магічного поля, а також вони реагують на самих менталістів. Багато з них — провидці. Хтось може бачити майбутнє, бо така у нього спрямованість дару, а хтось бачить його у снах, навіть не розуміючи того. Інші ж бачать минуле. Все це зображено у вітражах.

— Тобто, на вікнах Академії майбутнє? Пророцтва? — питає хтось позаду.

Магістр киває.

— Можна й так сказати. Інколи то просто вітражі, а інколи — передвісники. Адепти-менталісти, які їх створюють, самі не завжди до кінця усвідомлюють, що саме бачать. Але через ці вітражі з нами говорить магія.

У цей момент з передніх лав підводиться Дамір Рен — той самий, що вічно ходить із виразом самовпевненого бовдура на обличчі, який сам себе вважає ватажком зграї.

— Магістре, — каже він занадто вдоволеним голосом, — а може, розкажете нам легенду? Про Принца Мороку.

Він кидає погляд убік, просто на Міррена. А в тому погляді — зверхність та навіть злість. Міррен не відповідає, продовжуючи сидіти поряд з Дріаною мовчазною тінню.

Я помічаю ще кілька поглядів у бік хлопця, а тоді розумію, в чому причина. Він же каркаріанець. Чужинець із випалених земель. Звідти до Академії приїжджає мало людей. В основному некроманти.

Магістр Корвен повільно зітхає, кладе руки на кафедру й говорить:

— Легенда древньоілійська й дуже стара. Проте розповім, якщо вам цікаво.

Міррен повертає голову й дивиться просто на мене своїми темними очима, які дуже контрастують з білизною його шкіри. Підловив мене на підгляданні... А мені від його погляду мов шматок льоду в груди запхали...

Я повертаюся до Магістра. Дивно, що сама не чула цю легенду. Бо колись захоплювалася всім, що стосувалося вимерлого королівства Ілії, в якій, за міфами, народилася магія. Навіть вчила трохи древньоілійську. Найпростіші ази.

Голос Корвена Вереста змінюється, коли він починає оповідку: стає глибшим і задумливим.

— Це давнє пророцтво, старе, як сама Ілія. Ілійці вірили, що світ тримається на двох магічних потоках: світлому та темному. Обидва потрібні, щоб життя могло існувати в гармонії. Зараз ми вже знаємо, що магія універсальна, але тоді вона була розділена. Темна магія полонила розуми людей і спотворила їхні магічні потоки, через що ті перетворилися на почвар, яких ми нині знаємо як Затьмарених. Кажуть, у них був єдиний розум. Історію ви знаєте. Була багатолітня війна. В результаті люди та дракони обʼєдналися. Так виникли Дракари. Вони спільними зусиллями змогли загнати Морок за завісу. Досі союз драконів та людей тримає темну магію за тією завісою, хоч їй інколи вдається прориватися в наш світ.

Я все це ніби знаю, а ніби слухаю, як уперше, затамувавши подих.

— Після війни наймогутніший ілійський пророк Вагікан Великий передрік майбутнє. Народиться колись людина. Прямий нащадок темної магії — Принц Мороку. Він погубить світ. Через нього паде завіса, й темна магія вирветься на свободу, спотворюючи й нищачи все на своєму шляху.

В Лекторній тихо. Всі пройнялися. Здається, навіть стало холодніше.

— Не кожне пророцтво збувається, — каже Магістр. — Але кожне попереджає.

Його погляд ковзає по рядах, на мить зупиняється на Міррені, потім — на Каелі.

— Хіба не можна йому перешкодити? — запитує одна з близнючок Вар.

— Можна. За легендою Принца Мороку може здолати світла безневинна душа. Але не забуваймо, що це всього лиш легенди.

— А якщо дракони разом з магами змогли зупинити Морок один раз, то хіба вони не зможуть зробити це знову?

— У тій війні загинув Морріаксарр — наймогутніший серед драконів. Він повернув хід битви на бік світла, прийнявши смерть від Мороку. Вдруге такого не повториться, бо останній із чорних драконів поліг у тій битві.

Тиша й далі панує в аудиторії. Дедалі більше поглядів звертаються на Міррена, аж поки Дріана не говорить голосно, аби всі чули:

— Та це ж маячня. Просто старезна гарна байка.

Її слухають, бо вона вселяє довіру, а подекуди й страх. А я відмічаю, що хоч Дріана з Мірреном і не розмовляють, між ними таки є контакт.

— Цілком можливо.

Я ковтаю сухе повітря. Краєм ока бачу, як Каель сидить, зчепивши руки в замок, і дивиться у вікно. Його обличчя, як завжди, непроникне. І мені раптом хочеться його підбадьорити.

— Злякався? — шепочу, штурхаючи хлопця плечем.

Він здивовано повертається, а тоді розуміє, що я жартую.

— Не така ти вже й страшна…

От і поговорили. Хоча на серці трохи тепліє від цієї невеликої перепалки.

Магістр продовжує лекцію, розповідаючи про кожен із семи факультетів. Які напрямки можна обрати і за яким принципом поділені спеціальності. У Бойовиків їх лише дві: Бойові маги та Дракари. Я вкотре згадую, що я бездарна. І дяка Сайрі, інакше перевестися було б складніше.

Лекція закінчується, Магістр Корвен дякує всім за увагу, а я нарешті згадую, що маю всього кілька вільних годин перед наступним випробуванням на полігоні, і добре було б полежати, бо мʼязи досі ниють, хоч і не так сильно, як уранці. Та де там...