10.2

Я дихаю часто й гучно. Пульс стукає в скронях, а думки зовсім порожні.

Каель біжить поруч. Так легко, ніби спочатку навчився бігати, а потім уже ходити. Кожен його крок вивірений і точний. А подих рівний та спокійний! Зараза! Хоч би краплину поту з себе вичавив для пристойності!

— Зжеріть мене сплячі дракони… — шиплю крізь зуби.

— Так і буде, якщо не старатимешся.

Це я не стараюся? Гнів додає мені сил, та всього на кілька хвилин. Здається, нашу пару перегнали вже всі. Невтішна думка тарабанить у голові: “Мене б і дволапа черепаха обігнала”…

Багато хто зі студентів не став чекати своїх бойових пар. Кожен біжить, намагаючись показати свою витривалість з найкращого боку. От тільки Каель чомусь увесь час поряд. Я була б не проти, аби він не бачив моєї ганьби, але ж ніхто не запитує.

Ми таки фінішуємо. Хлопець не дає мені зупинитися одразу й змушує ходити туди-сюди вздовж натягнутого на дві балки каната.

Куратор Іоан, широко посміхаючись, повідомляє новину: всі бойові пари, які фінішували не разом, біжать ще одне коло. Я ж маю змогу трохи перепочити.

Та де там! Каель і далі змушує мене рухатися. То ходити, то робити легкі вправи для розминки. Я вже казала, що ненавиджу свого сусіда?

Кинути все мені не дає гордість. Якщо він може, то і я можу! А хлопець увесь час натякає, що я слабачка і не в змозі тягатися з ним…

Я б може визнала, що це справді так, але ж поблизу постійно його дружок Деміон з презирливою посмішкою на увесь рот. Драконячим полумʼям підсмалити б їх самозакохані моськи…

Після пробіжки нас чекає серія вправ на витривалість: підйоми важелезних залізних балок (байдуже, що Каель таку підіймає однією рукою, вони важать як стадо горлових баранів), присідання з обтяженням (у вигляді настирливих чужих поглядів) та стрибки через бар’єри.

Весь час чути команди куратора, гуркіт ніг та натужні подихи крізь стиснуті зуби (так, то я).

Ледь витримую ці вправи, коли куратор оголошує закінчення розминки. Колінки в мене тремтять, мʼязи ниють, а волосся, що розтріпалося з коси, липне до мокрого обличчя. І чого я вважала, що навчатися тут гарна ідея? Проте тішить думка, що це всього на два місяці. Я витримаю! Як інакше?

Люмінар Іоан ходить між рядами студентів, дивиться суворо, а потім зупиняється біля нас. Його погляд затримується на Каелі (який навіть з подиху не збився), потім на мені, і на вустах куратора з’являється легка посмішка.

Він іде далі, а мені хочеться позичити в сусіда його чарівного магічного ножичка… Схоже, в мій список недругів додалося ще одне імʼя.

— Добре, — киває Люмінар Іоан. — Вільні. У вас тридцять хвилин на душ, потім сніданок. Далі перша лекція: “Принципи універсальної магії”. Якщо ви заглядали в розклад, то знаєте, що вона у вас сьогодні одна. Після обіду о третій годині чекаю вас тут.

Я така рада, що нас нарешті відпускають, що ігнорую слова про майбутнє продовження каторги.

Гаряча вода в душі здається мені цілительською. Вона розпарює мʼязи, що неперервно ниють, і стає трішечки легше. Я вимиваю голову, намагаючись змити увесь бруд та втому з тіла. Хочеться стогнати вголос, а ще плакати, та я лише міцніше стискаю зуби. Все ж таки це не найгірше, що зі мною траплялося.

Виходжу з купальні й бачу Каеля, що стоїть, склавши руки на грудях, спираючись на стіл. Бачити його розслаблену позу й спокійний вираз обличчя не хочу, та він перекриває мені дорогу до ліжка.

— Що ще? Знову примусиш мене повзати перед тобою на колінах?

— Я примусив тебе здолати перешкоду. Проповзти під нею на колінах було твоїм рішенням.

Звужую очі, намагаючись поглядом передати всі ті теплі почуття, які до нього відчуваю, коли хлопець дивує:

— Випий.

Тягнеться до баночки на столі й вкладає мені в руку.

— Що це?

— Це позбавить тебе від болю.

— Отрута?

— Еліксир.

Я знаю, що не варто йому вірити отак одразу, та тіло ниє й болить, а тому смикаю деревʼяну пробку. Сил нема навіть відкоркувати.

Каель забирає баночку й за мить повертає відкритою.

Я випиваю гіркувато-солодкий еліксир із присмаком спецій одним махом і витираю вуста.

— Дякую.

— Цього мало вистачити на кілька днів, та будь ласка. Наскільки мені відомо, побічних ефектів у нього нема. Хіба вискочить кілька фіолетових прищів на обличчі…

О, то наш камʼяний принц уміє жартувати?

Насправді я почуваюся жалюгідною, а тому хочу кусатися. Бо справа саме в мені й моїй невідповідності очікуванням інших. Та і своїм очікуванням також.

Як подумати, то Каель мені допоміг. Не дав Духу-провіднику знову скупати мене під льодяним душем вранці, замінивши холодну воду мʼякою подушкою. Не покинув під час бігу.

От і зараз приніс еліксир, від якого одразу ж трішечки полегшало. А можливо, то не від зілля, а від людської доброти. Я не звикла, щоб допомагали просто так.

— Ти слабка. В тебе мʼязи як у дитини. Так ми обоє швидко вилетимо з факультету! Тобі треба більше тренуватися!

Ну от, а я тільки подумала, що не такий він і гівнюк…

— Твоя підтримка безцінна! — кидаю через плече, коли проходжу повз до свого ліжка.

Кількахвилинний перепочинок перед сніданком ліпше ніж нічого. Цікаво, що ж там розкажуть на першій лекції?