Розділ 27

— Теа, — чую голос на межі шепоту й не розумію, кому він належить. — Теа! Вставай. Розминка через двадцять хвилин.

— Ще пʼять хвилиночок.

Голос зникає, і свідомість знову поволі затягує пеленою сну. Як добре в ліжечку. Як тепло. Навіть забуваю, що хтось тільки-но турбував.

— Теа! Вставай!

— Ще пʼять хвилиночок, — бурмочу знову, сподіваючись, що і цього разу мене залишать у спокої.

— Пʼять…

Так! Пʼять хвилиночок. Як добре, що ми порозумілися! Як добре мати такого хорошого й…

— Чотири…

Краєм свідомості розумію, що краще б мені відкрити очі в цю саму секунду.

— Три… два… один.

— Що?.. — бурмочу сонно.

Несподівано на мене щось завалюється зверху. Прямо на обличчя. Я підскакую, здираю з голови нападника й осоловіло витріщаюся на подушку в руках.

— Підйом, Оріс. Ми маємо бути на полігоні за тринадцять хвилин!

За вікном ще темно. Це що, знущання таке? Голова гуде, а тіло мов набите ватою.

— Який полігон? Навіщо?

— Для розминки.

Каель уже зібраний. Одягнений у темну бойову форму та свої незмінні рукавиці. Волосся в нього зачесане, чоботи начищені — одним словом, живий докір моїй жалюгідній подобі людини. Мене бісить те, як бадьоро він виглядає спозаранку.

— Яка ще розминка? — бурмочу, плутаючись у ковдрі. — Сонце ще не зійшло, навіть демони з Мороку ще не попрокидалися!

— А ти хочеш зачекати, доки прокинуться? Нуж-бо, Теа. Ти моя бойова пара. Я не хочу давати адептам на курсі сміятися з нас, бо доведеться нести партнерку до полігону в ковдрі й на плечі. А тим більше бігати в нічній сорочці тобі буде незручно! Та я так і зроблю через десять хвилин, якщо ти сама не встанеш.

— Пф… не надто переконливо.

Хлопець знизує плечима й робить до мене крок. Я одразу ж підскакую з ліжка й кидаюся довкола ширми до ванної кімнати. От тобі і з добрим ранком! Ненавиджу Каеля Аркрейна!

Страшно думати, що цей диктатор має вплив на моє життя найближчі місяці — і він ним підступно користується! Зараз би теж пожбурити йому в лоба подушкою…

За кілька хвилин ми виходимо крізь браму нашого обійстя. Проходимо по внутрішньому дворику до Гнізда, де потроху збираються інші адепти Факультету Бойового Ордена. Деякі виглядають так, ніби не на розминку зібралися, а на похорон. Я ж радію, що не одна така.

Деміон з'являється поблизу принца одразу ж. З ним кілька його друзів. До нас близько вони не підходять, тому я щасливо розтягую губи й привітно махаю парубку, аби бажання підходити не виникало в нього ще довго.

— Ти серйозно кинув у мене подушку? Принц Ксарена зранку займається домашнім насиллям?

— Якщо хтось і займається насиллям, то це ти! Так хропіти… В мене ледь вуха не позакладало!

Я не встигаю відповісти, бо зʼявляються Духи-провідники й проводять адептів групками на полігон за Академією.

Після вчорашнього я весь час оглядаю кущі та дерева поблизу, але нічого підозрілого не знаходжу. Каель же йде так спокійно, ніби йому сильвадійський океан по коліна.

На вулиці холодно. Повітря вогке й важке, насичене озоном. Довкола ще темно, небо тільки-но просвітліло, а над Академією тягнеться срібляста стрічка світанку. На траві поблискує роса, і я радію, що тепло одягнена. Все ж магічно захищений одяг — це розкіш.

Полігон — це масивна площа, вимощена камінням і посічена щитами, колодами, мішками й різними тренувальними пристосуваннями. Я також помічаю кілька імпровізованих арен, де замість каміння земля засипана піском, а по контуру — деревʼяні балки, перемотані грубим канатом.

Духи-провідники вже ширяють над полігоном. Світло ранкового сонця, яке щохвилини підіймається все вище, проходить крізь їхні прозорі тіла та лягає на камінь химерними візерунками.

Я прониклася атмосферою. Настільки, що коли бачу Дріану з Мірреном, аж підскакую, щоб опинитися поряд. З ними мені здається безпечніше й не так самотньо.

Дівчина усміхається мені стриманою усмішкою, а хлопець дарує ковзкий погляд і кивок головою. Мовчазний, як завжди. Цікаво, як їм вдається одну кімнату ділити? Якщо навіть у нас то ніж пролетить над головою, то влучне слівце!

Каель одразу опиняється поряд. Мені трохи незручно, та вдаю, що так і має бути. Він же збирався мене оберігати, аби ніхто з його недоброзичливців не завдав шкоди. Хоча тепер мені здається, що більшої шкоди за цього мучителя не завдасть ніхто…

Розминка починається одразу, як тільки куратор зʼявляється на полігоні. Кілька слів — і всі вже стоять у шерензі й збираються бігти добрий кілометр по периметру.

Через кілька хвилин я починаю здаватися. Тіло важке й мало мене слухається, і справа не у поганому сні, а в тому, що воно просто не пристосоване ні для бігу, ні для фізичних вправ, ні для Бойового Факультету!