Розділ 26

Я насторожено зиркаю на Каеля, підозріло звужуючи очі:

— Спосіб заспокоїтися? Буде гаряче? — тягну повільно.

— Що ти маєш на увазі? — награно дивується хлопець. — Якісь збочення?

— Ну, якщо вважати збоченням те, що ти можеш спалити мене живцем, то так.

— Хіба що, якщо дуже допечеш…

Я приймаю відповідь, як позитивну для себе, й посуваюся подалі, доки Каель встає з ліжка. Він стає серйозним, і я розумію, що на цьому любощам кінець.

Насправді я не вмію спілкуватися з хлопцями, а тому частіше за все додаю саркастичних ноток в кожне речення. Бо як і ще говорити посеред ночі з принцом Ксарена в одній кімнаті в нічній сорочці? Без гумору ніяк!

Проходимо трохи далі, де простір не поділений ширмою.

Хлопець навіть не ворушить губами, лише легко змахує пальцями, але багаття у каміні раптово спалахує яскравіше, наповнюючи кімнату теплим помаранчевим сяйвом.

Тіні на стінах ховаються глибше в кутки. Стає навіть затишно. І трохи моторошно, бо вогонь у руках хлопця мені щоразу здається живим.

— То чим займемося?

Мене навіть не хвилює мій зовнішній вигляд. Каеля теж. Схоже, моя старенька нічна сорочка до пʼят, наглухо закрита під саме горло, надійний спосіб повідомити про свої бажання. А точніше — про їхню повну відсутність!

— Це практика називається “Синхронія світла”. Вона полягає в контролі над думками та правильному диханні. У нас у Ксарені всі обдаровані вчать її з дитинства.

Ліара теж якусь заспокійливу практику вчила, бо має високий рівень дару, а магія доволі нестабільна річ. Занадто сильний потік енергії непристосоване тіло може не витримати.

Мені ж ніколи не доводилося боротися з власною магією. Хіба що з внутрішніми демонами. Але їх ні практиками, ні святою водою зі священного срібного колодязя не візьмеш!

Каель сідає прямо на підлогу в своїх зручних штанях. Я беру з ліжка ковдру, сідаю в подібну позу й накидаю її на ноги.

Ми сидимо, схрестивши ноги. Руки лежать на колінах долонями догори. Хлопець уважно дивиться на мене. Відчуваю, як поволі червоніють щоки. Тому й сама намагаюся його знітити прискіпливим поглядом.

Він підіймає руки догори. Повторюю за ним. Тоді починає розгойдуватися, як дерево. Я теж. Не розумію, нащо ми це робимо. Відчуття, ніби ми граємо в якусь дурнувату гру. І нічого це не заспокоює! Хіба що виводить з рівноваги ще більше.

Каель дивиться на мене вкрай серйозно, ніби збирається відкрити одну з десяти таємниць існування Всесвіту, а тоді відкриває рота й несподівано показує язика.

Я приголомшена. Ні, не фактом існування в принца язика, а тим, що особа королівської крові мені його показує! Це взагалі законно?

— Бачу, ти налаштована серйозно. Тоді почнімо.

Хлопець починає говорити, а його голос низький, рівний, майже гіпнотичний. Він дивним чином проникає в саму мою свідомість.

— Уяви, що повітря довкола сяє. З твоєю уявою це буде не складно. Це сріблясте сяйво наповнює всю кімнату, огортає тебе повністю, ковзає по шкірі та ллється всередину, коли ти вдихаєш. Відчувай кожен свій вдих і видих, і як при цьому сяйво просочується всередину, — говорить тихо й без поспіху.

Я на диво чітко уявляю все, про що він говорить, і дійсно бачу сяйво. Воно мʼяке та приємне, зовсім не сліпить очей, хай вони й заплющені. Я відчуваю, як сяйво доторкається до шкіри й огортає тіло. Воно тепле й невагоме.

Вдихи самі собою вповільнюються, аби набрати повні легені того сяйва.

— А тепер уяви, що всередині тебе палає вогонь. Безконтрольні іскри зʼявляються то там, то тут. У голові, в грудях, у тілі. І сяйво повільно витісняє вогонь. З кожним видихом ти випускаєш вогонь з себе.

Я слухаю. В голові ще клубочиться хаос, думки й справді пофарбовані в червоний, і їх так багато. Той вогонь усюди. Ним горить усе моє нутро. Та сяйво поступово його гасить.

— Відкрий очі.

Я слухаюся, продовжуючи глибоко й повільно дихати.

Каель підіймає руки й сильно стискає долоні. Я повторюю за ним. Тисну так міцно, як тільки можу. Відчуваю тремтіння в пальцях та як ниють мʼязи.

— У твоїх руках зараз увесь твій гнів. Увесь твій страх. Ти відчуваєш їх. Можеш навіть побачити. Вони чорні, як сам Морок. Зараз ти розтиснеш руки, і сяйво в твоєму тілі виштовхне ту чорноту із твоїх рук. Дай йому це зробити.

Я на диво легко відчуваю та уявляю все, про що говорить Каель. Навіть не здогадувалася, що всередині стільки гніву й стільки ж страху. Ціла величезна чорна лавина.

Ми повторюємо все по колу кілька разів. Доки вогонь у тілі не гасне. Доки з рук не виходить уся чорнота.

В результаті я відчуваю, як те тепле сяйво розходиться по всьому тілу, по руках, по ногах. М’язи розслабляються. Голова легшає. Навіть не усвідомлювала, якою напруженою я була.

Тиша довкола нас із Каелем мов жива істота. Мені навіть здається, що вона дихає разом з нами. Повільний глибокий вдих і такий самий видих. Той крик, що лунав у голові від жаху, нарешті затих. Думки більше не пофарбовані в червоне, а таргани нарешті вкладаються спати.

Я відчуваю, як поволі тягне лягти просто на підлогу.

— Дякую, — легко всміхаюся камʼяному принцу.

Він ледь усміхається кутиком губ.

— Іди спати, Теа.

Я киваю, лягаю на мʼяке ліжко, згортаюся під теплою ковдрою в клубочок. Голова ще тільки доторкається подушки, а я вже пливу у сон.

Останньою моєю думкою є згадка про Каеля. Такий хороший хлопець. Хто б міг подумати, що ми з ним знайдемо спільну мову? Може, й справді будемо друзями?

Зранку моя думка кардинально змінюється…