Розділ 9. Нічні розмови й не тільки

У кімнату ми повертаємося далеко за північ. Я втомлена, та найбільше сумую за тією тарілкою з канапками, яку залишила на столі. Тепер за нею точно не повернуся…

Ректорський кабінет ми залишили після години розбірок. Цілої години! Хоча ж нічого поганого не зробили… окрім невеликої пожежі біля ангару, знищення істоти з Мороку й порушення душевної рівноваги ректорського секретаря. Той таки втратив свідомість від подробиць нашої пригоди. Бідолаха, досі, мабуть, лежить під столом. Судячи з байдужого погляду, яким ректор проводжав падіння — не вперше.

Ми всі трималися мужньо, доки Каель спокійно розповідав, як застосував «базовий контроль стихії» в критичній ситуації, а тоді уточнював, що цей «контроль» полягав у спаленні чудовиська зсередини.

Навіть Ліара припинила плакати. Схоже, їй гарно допомогло зілля цілителів для заспокоєння. Мене теж хотіли ним почастувати, та я відмовилася — хотіла мати ясну голову.

І не дарма. Так я не пропустила, що чудовисько прийшло не з лісів Завіси, а з ангару. Точніше, зі звіринця. Там, у магічно захищених клітках, тримають поріддя Мороку для досліджень. Як почвара вибралася — загадка. Скоріш за все, пошкодилися магічні нитки. Прикра випадковість.

Я досі відчуваю ножа в долоні, так сильно стискала руківʼя, хоча давно сховала його назад у потаємну кишеньку в рукаві. Навіть зараз, коли проходжу в кімнату й сідаю на ліжко. Не одразу розумію, що кроків сусіда не чутно. Він так і застиг на порозі.

Підіймаю голову — і ловлю його ошелешений погляд.

— Це що таке? — запитує тихо.

— Ширма.

Посеред кімнати стоїть змайстрована мною ширма зі стільців, вішалки та випрошених на складі рожевих покривал, перев’язаних мотузкою. Майже архітектурний шедевр. Так, не вершина моди, але для візуального поділу кімнати на дві частини — годиться.

— Навіщо?

— Щоб ти не витріщався на мене, коли я сплю. Або ж я на тебе.

Підводжуся й оглядаю ширму, задоволена своєю роботою. Каель оглядає її зі свого боку. Бачу лише, як ходить туди-сюди, а над ширмою лише кінчик чуба стирчить. Ну і високий же в мене сусід.

— Якась вона дивна й кособока.

— Це ти ще не навчився споглядати прекрасне. Правила спільного проживання обговоримо завтра. Сьогодні лише два пункти. Перше — як заходиш до купальні, одягай на дверну ручку носок. Я пожертвувала своїм для такого діла. Друге — не спали мене живцем.

— А то що?

— Штрафні санкції.

Чую хмик із-за ширми. В кімнаті стає тихо. Лише потріскує жар у каміні.

— У мене теж є одне правило спільного проживання, — раптом каже Каель.

— І яке ж?

— Не помри.

— Домовилися. На цій оптимістичній ноті пропоную завершити цей чудовий день!

Каель жестом запрошує мене у купальню першою. Я досі відчуваю сморід з пащеки тієї тварюки й дуже хочу його змити. Одягаю рожеву шкарпетку на ручку й роздягаюся. Настільки втомлена, що навіть принц за стіною не бентежить. Як зайде без дозволу — попрошу потерти спинку.

Виходжу трішечки заспокоєна гарячою водою, зітхаю та сідаю на ліжко. Тіло ниє, руки тремтять, у голові гуде — але я вперто намагаюся виглядати спокійною. Інакше все розсиплеться, як картковий будиночок.

Каель виходить, лягає мовчки. Біля моєї тумби магічний кристал вже погашений. Скоро світло зникає і з його боку. Лише багаття в каміні жевріє.

Ніяк не вдається заснути. Я кручуся на ліжку, мов дзига. З боку Каеля жодного шуму.

— Ти хоч живий? — питаю тихенько, не витримуючи тиші.

— Так.

— А руки? Я бачила, що вони попечені.

— Зціляться.

— А его твоє як? Тебе перекосило, коли хвостом прибило до землі.

— Моє его вижило. На відміну від чудовиська.

Я пирхаю, накриваюся ковдрою й усміхаюся в подушку.

— Не роби більше так, — каже Каель після паузи.

— Як?

— Не кидайся голіруч на все, що шипить і кусається. Це нерозумно.

— Дивне в тебе «дякую»… Я ж намагалася відволікти почвару!

— Ти моя бойова пара. Я несу за тебе відповідальність! І мені складно слідкувати за твоєю безпекою, якщо ти сама кидаєшся поближче до неприємностей!

— Ти теж моя відповідальність, — кажу твердо.

Не знаю, що це, та я дійсно так відчуваю. Обряд не просто поєднав нас у бойову пару. Він навісив нам на плечі купу тягарів, про які так легко не забудеш, навіть в такій ситуації.

Полум’я потріскує, кидає світло на ширму.

— Тобі варто перевестися на побутовий, — бурмоче хлопець.

Злюся.

— Так, мені варто, а тобі — ні. Бо там ти зможеш спалити хіба що борщ!

Ми мовчимо. Розмовляти більше не хочеться.

Пів години кручуся, намагаючись заснути. Марно. Завтра розпочинається навчання, й треба поспати, але не вдається.

Так і відчуваю на собі смердючий гарячий подих з присмаком крові, навіть коли ховаю голову під подушку.

Підводжуся та йду вмитися теплою водою. На мені улюблена старенька нічна сорочка. Тепла, хоча зараз вона не рятує від холоду. Той аж шкребеться під шкірою.

Виходжу і застигаю біля ліжка кам’яного принца. Він без рукавиць. Руки лежать на грудях. Хочу подивитися на опіки.

Підходжу тихенько, нахиляюся. Темно. Полум’я ледь жевріє. Помічаю почервонілу шкіру. Роздумую, чи не перевернути йому руку, але не встигаю — Каель відкриває очі й дивиться прямо на мене.

— Це що, спроба невдалого нападу? — запитує тихо.

— Хіба що на твою честь… — бурмочу. — Хотіла подивитися на твої долоні. Завжди без рукавичок спиш, чи дуже боляче?

— Зазвичай сплю в рукавицях. Навіщо тобі мої долоні?

— Цікаво просто, — знизую плечима.

Не казати ж, що ніяк не засну й розважаюся як можу.

— Теа, — каже він повільно.

Я досі схилена над сусідом. А він лежить незворушно й дивиться не кліпаючи. Темрява в його очах така густа, що ледь не затягує.

— Що?

— Я знаю спосіб скинути напругу. Десять хвилин — і спатимеш до ранку.