Розділ 24

Каель прудко кидається до величезного чорного боку тварюки, витягуючи з-за спини вигнутого меча. Та не встигає добігти, як вона повертає голову в його бік.

Хлопець встигає замахнутися, та проворна почвара збиває його велетенським хвостом, через що меч зачіпає лише лапу.

Рев на поляні просто оглушливий. Ліара й собі верещить. А я намагаюся прикинути, що мені робити? Крім молитви і крику “мамо!”, ідей поки небагато…

Я чекаю, коли ж уперед до товариша кинеться Деміон, але він стоїть, склавши руки на грудях. Відчуття, ніби він спостерігає за цікавим спектаклем.

Каель підводиться, хоч я майже певна, що після такого удару в нього мав бути хоча б один перелом. Але ні — цей впертий камʼяний принц лише стискає зуби.

Його обличчя напружене, вогонь довкола рук палає яскравішим червоним полум’ям із синіми прожилками — як щось живе, майже свідоме. Ніби сама магія палахкотить у його руках.

Тварюка реве знову. Вона скалить зубату пащеку, висолоплює роздвоєного язика й гарчить.

Каель знову підступає ближче. В його очах відблиски полум’я, і я вперше відчуваю, наскільки велика сила в ньому лютує. Майже потойбічна.

Тварюка кидається. Ліара кричить. Здається, світ навколо стискається до однієї точки.

Масивне тіло, вкрите обсидіановою лускою, стрибає доволі високо, відштовхуючись великими кігтистими лапами.

Каель не відступає. Навпаки — кидається вперед, просто назустріч потворі.

Я чекаю удару блискавки чи грому в момент їхнього зіткнення. Чекаю, що небо зараз впаде на голову, а світ під ногами похитнеться, але нічого не стається. Лише шум власної крові у вухах глушить до червоних цяток перед очима.

Каеля немає. Тварюка його роздавила, прибивши до землі величезним тілом.

Я чекаю секунду, дві — та нічого не відбувається. Почвара й сама застигла, мов не вірячи, що так швидко здолала супротивника.

Ніж у долоні врізається в шкіру, так сильно я стискаю руків’я. Чекаю ще хвилину, а в грудях пече. Через мене загинув принц Ксарена…

Не усвідомлюю спочатку, що за звук, а тоді розумію, що цей скажений крик — то я. І ця навіжена, що кидається до почвари з одним малюсіньким ножем, радше схожим на пилочку для нігтів, — теж я.

Я хочу поцілити їй в око. У велике зелене, палаюче потойбічним світлом око. Поцілити в самий Морок, що живе в цьому скаліченому й викривленому тілі.

Я вже добігаю, коли почвара булькає. Як закипаюча вода в ковші на вогні. З рота звіра клубочиться дим, а коли підходжу ще ближче, розумію, що то пара.

Тварюка відкочується на бік, махає лапами й гарчить, проте Каель все одно тримає її руками за бік. Тими самими, в яких горить вогонь. Він палить почвару зсередини.

Полум’я з долонь хлопця охоплює звіра повністю. Розгорається, мов жива істота. Зелені прожилки між чорною лускою яскравішають. Спершу тьмяно — а потім раптово спалахують яскраво-білим, немов усередині чудовиська прокидається сонце.

Я інстинктивно відводжу погляд, прикриваю обличчя руками й відходжу на крок, бо світло ріже очі. Повітря довкола гуде від напруги та магії. Воно розпечене, пахне озоном, металом та попелом. Від цієї суміші запахів у легенях пече ще сильніше.

Почвара скавулить, б’ється, крутиться, виривається, але Каель тримає міцно — їй не вирватися.

Нарешті світло тьмяніє, і я відкриваю очі.

Луска почвари тріскається, темрява з неї осипається, ніби попіл. З ревом, що змушує дрижати дерева, тварюка падає на землю. Полум’я виривається з її пащі, з очей, з-під уламків луски.

Я бачу, як Каель стоїть біля звіра, серед усього цього пекла — ніби свій. Вогонь більше не палає на його долонях, проте в очах… В очах нема нічого, окрім вогню. Руки чорні, обвуглені, можливо, спалені. А сам він непохитний.

Ліара ридає за спиною Деміона, білявий зціпив зуби, а Каель — просто стоїть. Важко дихаючи, з опаленими рукавами, що досі пашать жаром. Його волосся прилипає до обличчя, а на скронях зблискує піт.

Я наближаюся обережно, бо полум’я ще тліє на землі.

Від хлопця відчутними хвилями йде тепло, і чим ближче я підходжу, тим гарячішим воно стає.

Він ніяк не реагує на мене. Дивиться на тварюку, яку досі жере вогонь, і навіть не кліпає.

Я кладу долоню йому на плече. Шкіра така гаряча, що ледь не обпікає. Я відчуваю, як той жар проникає під шкіру, як він запалює кров, як вплітається нитками в кістки. Мені стає боляче й гаряче, проте я не відсмикую руки.

Гадаю, це щось із законів Всесвіту — обмін енергією або що. Бо вона не береться нізвідки й нікуди не дівається. Лише змінює форму, як і магія. Я вперше відчуваю в собі так багато енергії. Вона ледь не плавить мої судини. Мимоволі з губ зривається стогін.

Аж ось Каель підіймає голову й дивиться мені в очі. Мов не розуміє, звідки я тут узялася.

Тоді він помічає мою руку на своєму плечі, розглядає з секунду почервонілі пальці й відходить. Просто робить один малюсінький крок — і жар зникає.

— Ти... ти щойно спалив почвару живцем, — кажу, а голос зрадницьки тремтить. От вишкребений лускою дракона кошлатий гном!

— Так, — відповідає спокійно.

Вітер розносить поляною перед ангаром запах гару з металевим присмаком крові. Луска тварюки розсипалася в пил. Від звіра лишився один лише попіл.

Каель знову дивиться на мене, а я на його обличчі нарешті читаю звичайні, знайомі почуття. Холодна впевненість змінилася втомою. Та він ледь на ногах тримається! О, Сайро…

— Ти… — шепоче він, а я нахиляюся ближче, щоб розчути. Може, допомога потрібна? — Ти втілення суцільної катастрофи.

Я сміюся. Нервово, тихо, але сміюся, бо не можу повірити, що Каель жартує, а ми живі.

— І це ще навчальний семестр не почався… Бачив би ти мене, коли дають вволю розгулятися!

Ми ділимо коротку мить перепочинку й одну посмішку на двох. Вона розквітає на губах і тягнеться до грудей, залишаючись на серці теплом.