Розділ 23

Ліара стискає мою руку так, що кістки хрустять. Я відчуваю, як вона тремтить — дрібно, мов листок на вітрі. А руки її такі гарячі, що доторк обпікає.

Я теж відчуваю, ніби мене притисло до землі паралізуючим страхом, який стискає груди сталевими лещатами.

Треба думати! Потрібен план! Хоч якийсь, бодай “померти красиво”! Але це план Б.

Я натискаю на мітку на зап’ястку й молюся всім богам, навіть тим, у яких ніколи не вірила. Кущі надто близько. Побіжу — і навіть не побачу, що саме запустить кігті в мою спину.

Аби ж я знала, який звір у кущах, могла б точніше продумати свої дії. Але поки що надійним мені здається лише ангар позаду. Жаль, що до дерев так далеко, можна було б заховатися за ними й утекти, або ж вдати з себе мох…

Відтісняю Ліару до воріт за кілька обережних кроків, але вони зачинені. Зжери його сплячі дракони!

Темрява в кущах ворушиться. З гущавини виповзає щось, що не має права існувати! Поріддя Мороку, не інакше!

Тіло чудовиська видовжене, масивне, схоже на крокодиляче, але замість шкіри — пластини темної, мов обсидіан, луски. Між ними виблискують прожилки світла — ніби зсередини тварюку підсвічує саме пекло.

На спині — вирости, схожі на згорнуті маленькі крильця. Голова витягнута, з кількома рядами зубів і видовженими іклами, з яких капає щось в’язке — слиз чи смола. Те щось димить, потрапляючи на землю.

А очі тварюки… Вони горять смарагдовим вогнем. Це точно поріддя Мороку! Як воно дісталося з лісів поблизу Завіси аж сюди? Не на екскурсію ж приперлося!

Ліара позаду схлипує й затуляє рота долонями, аби не закричати. Теоретично, є шанс урятуватися одній з нас.

Я гадаю, що можна використати як зброю, аби відволікти тварюку й наказати сестрі бігти, проте поблизу в метрах десяти напівколом лише дерева та кущі. Цікаво, чи не зачекає чудовисько, доки я виламаю гілочку, аби штрикнути в його потойбічне око?

Насправді я не можу поворухнутися. Почуваюся беззахисною, і це почуття повністю нищить мене. З якого дива взагалі артефакт зарахував мене на бойовий факультет? В мене ні бойового духу, ні умінь, а зі зброї — хіба що гострий язик.

— Тссс, хороша тварючка! В тебе такі гарні зубки…

Намагаюся зробити єдине, що вмію — заговорити тварюку, раз іншої зброї не маю.

Нарешті згадую про ніж у рукаві сукні й обережно його дістаю, намагаючись не спровокувати нападу.

— Теа... — шепоче Ліара, її голос тоненький, зламаний, а в ньому сльози.

— Я зараз кину в нього ніж, а ти біжи.

— Але…

— Покличеш на поміч когось із кураторів!

Ми говоримо так тихо, що я не впевнена, чи вона взагалі мене вірно розчула.

Я повільно підіймаю руку з ножем і відчуваю ядучий сморід з роззявленої пащеки тварюки, яка знову гарчить, а тоді висолоплює роздвоєного язика.

Почвара робить крок. Сама земля під її ногами стогне. Вона має великі лапи, тому в неї не виграти у грі на швидкість! Добре, що не побігла. Вже б стала вечерею…

Я намагаюся дихати, але в легенях пече. І від смороду, і від того, що повітря довкола зовсім нема. Чи то так здається?

Тварюка опускає голову нижче, вищиряє зуби, і я розумію — зараз кинеться.

— Тікай! — хриплю Ліарі позаду себе.

Та вона не рухається, тільки плаче беззвучно, притискаючи руки до грудей.

Я готуюся вступити в бій з тим, що маю: маленьким ножем у руці та хоробрим серцем (ага, радше дурною головою). Але не встигаю навіть моргнути, як переді мною виростає тінь.

Лише за мить розумію, що бачу спину перед собою. Чоловічу міцну спину!

— Каелю! — розлючений голос повертає мене до тями.

О, і білявий теж тут. Деміон стоїть поряд із Каелем, а той між нами й тварюкою.

Я така шокована, що навіть запитати, що він тут забув, не можу. Але користуючись випадком, кличу Духа-провідника й прошу його передати повідомлення Магістрату.

А тоді чую страшенний рев. Земля під ногами й справді тремтить. Як і душа в тілі. Дезорієнтована новим поповненням, тварюка розізлилася.

Деміон намагається виштовхати нас із Ліарою, аби тікали, але я не можу піти звідси. Просто не можу. Та мені за принца голову знесуть! І чого це він кинувся мене рятувати?

Коли білявий затуляє нас із сестрою своєю спиною, виходжу й стаю поряд із ним. Стискаю міцніше ножа. Навіть зубочистка, застосована правильно, може завдати непоправної шкоди!

З ніздрів потойбічного звіра валить дим. Чорний дим. А в очах — нічого, окрім неприборканої люті.

Я знову помічаю, що тварюка збирається атакувати. Та ми всі їй на один зуб. Ну гаразд, Каель на два потягне…

Хлопець раптом виступає вперед. Він поволі стягує з долонь рукавиці. Такий впевнений у собі. Його рухи чіткі й легкі. І чого раптом вирішив роздягатися? Може, хоче станцювати монстру?

Почвара нахиляється, збираючись стрибнути. В той же час Каель робить ще один крок. А в мене серце гупотить аж у горлянці. І що він задумав? Пузо йому почухати?

Помічаю, як довкола пальців хлопця палахкотить ледь помітний вогонь. Та вже за секунди полум’я ластиться до його долонь та зап’ястків. Сильний, живий вогонь. І виглядає це водночас страшно й морок його забирай, красиво!

Я відбігаю вбік. Взагалі не думаю, що роблю. Тіло рухається інстинктивно.

— Сюди, триклята почваро! — кричу я щосили до тварюки, й вона відволікається від хлопця на мій крик.

Крокодил на добавках повертає важку голову й сичить. Потвора велетенська, як обоз разом із кіньми. Нащо я це зробила? Матусю… Нащо?