Розділ 22

Повітря прохолодне, пахне росою й мохом. Свято залишається позаду — голоси, сміх, музика й запахи поволі тануть у повітрі.

Ми виходимо крізь чагарники до великої прямокутної кам’яної споруди. Вона довга, мов історія моїх невдач. Можна уявити собі масштаби…

Стіни споруди порослі плющем, а з них на світ дивляться темні провалля вузьких ґратчастих вікон. Замість дверей — великі дерев’яні ворота з рунами, що сяють у темряві.

— Цікаво, що це таке? — питає сестра, плескаючи долонею по твердому темному камінню.

— Сховище, — припускаю. — А може ангар? Для драконів, наприклад.

Я відчуваю дивне бажання утекти й розумію, що воно пов’язане з розмовою. Бо я не люблю просити. Не вмію. І почуваю себе втисненою по вуха у землю. Ну-у-у дуже незручно.

Я глибоко вдихаю й обертаюся до сестри.

— Ліаро, послухай мене уважно. Те, що я скажу, ти маєш залишити між нами. Нікому ні слова, добре?

— Авжеж.

— Ти комусь казала про мій дар?

— Але його ж у тебе немає, — дивиться на мене сестра великими очима.

— І я про те. Ти казала комусь?

— Ні.

— Гаразд. От і не кажи! Ти ж знаєш, хто моя бойова пара? Каель Аркрейн — принц. І він вважає, що відсутність у мене дару може йому зашкодити. Ти ж уявляєш, що буде, якщо ми розчаруємо спадкоємця корони Ксарена? Або нашкодимо йому?

Сестра пройнялася. Навіть обійняла себе за плечі. Саме цього ефекту я й хотіла — страх триматиме її рот на замку надійніше, ніж будь-яке “чесне слово”.

— Але як? Як ти збираєшся навчатися? А бойовий факультет? Хіба ти там виживеш? А робота? А потім що?

— Я збираюся перевестися через два місяці на побутовий.

— Аааа, — сестра тягне так, ніби розуміє.

Мені раптом хочеться її обійняти. У цьому чужому місці, хай яке воно класне, Ліара — єдина близька людина. Мені приємно бачити, як поблискує в неї на шиї медальйон. Саме той, який провів мене сюди.

— А ти як? Тобі все подобається? Ніхто не кривдить?

Так уже повелося, що саме я відваджувала кривдників від нас обох усе життя.

— Все дуже добре. Сьогодні під час Ініціації мені голову запаморочило від тієї сили, якою можу володіти! Аж блакитні спалахи кружляли перед очима! А ти як?

— Теж добре.

Я рада за сестру. Справді рада. Між нами повисає затишна кількасекундна тиша. І саме в цю мить чується дивний звук.

Ричання — низьке і тягуче, як скрегіт металу об камінь. Воно проходиться нестерпним холодом по тілу й ховається за пазухою. Аж хочеться скинути його рукою.

Воно долинає звідкись із темряви кущових заростей попереду. Земля під ногами ледь здригається — чи то мені здається від страху.

— Може, то дикий кіт? Недалеко ж ліси… — з надією шепоче Ліара.

Я ж на мить встигаю роздивитися смарагдовий блиск серед кущів. Очі. Велетенські. Завеликі, як для кота. І в них — відблиски зеленого полум’я.

— Теа, — ще тихіше шепоче сестра, — скажи, що це не те, про що я думаю!

— Якщо ти думаєш, що це миле пухнасте кошеня, — то, боюся, ми зараз дуже розчаруємося.

Я стою на місці, хоча хочеться тікати. Прекрасно розумію, що будь-який рух може спровокувати напад. Я вже робила помилки в подібних ситуаціях — після тієї історії зі здичавілим псом і трьома шрамами на спині я стережуся від бездумного бігу. Аби ще знати, що за тварюка там у кущах.

— Потрібен план відступу, — шепочу. — Бо здається мені, що незваний гість точно не вегетаріанець.

Насправді все відбувається за хвилину. Не більше. А думок в голові — на все життя вистачить!

Ліара киває, але стоїть, мов укопана. Її губи тремтять. Я оглядаюся й бачу поряд вікно. Зачинене… А в ньому моє відображення — бліде, злякане, але чомусь…  усміхнене.

Кущі попереду ворушаться, ламаються гілки, сиплеться листя. Тварюка голосно ричить. І саме в цю мить я розумію — занадто пізно.