Розділ 21

Матеріали для навчання нам приносять через пів години. Пакунок залишають під дверима для кожного з адептів. Я почуваю себе мов дитина, яка отримала подарунок.

У коробці я знаходжу тонку планшетку з гербом Факультету Бойового Ордена. Вау! У планшетці кілька артефактів, навіть чаризрим є!

А ще у коробці є невеличкий компас, що реагує на магічні поля, аркуш-накопичувач для конспектів, який може записувати навіть думки (страшна річ, якщо чесно), кілька прозорих порожніх кристалів для накопичування сили, невеличка шкіряна сумка, яка вішається на спину через плече і розклад занять.

Приємно, що все необхідне поміститься в цю невеличку сумочку. Бо своєї в мене й немає.

Каель йде одразу ж, навіть не доторкнувшись до своєї коробки. А я до самого вечора займаюся тим, що облаштовую кімнату — розкладаю речі до шафи, знову приміряю форму, полірую планшетку рукавом, ніби вона від цього стане ще блискучішою.

Тоді готую для сусіда кілька сюрпризів (приємних, звичайно ж, без сумніву приємних). А ще накидую на новенькому аркуші-накопичувачі збірку правил спільного проживання. Ну гаразд, пункт про хропіння вночі й запобіжні заходи у вигляді кинутої подушки викреслюємо…

Увечері, як і казав Каель, я йду шукати Ліару. Вона має бути на святі на честь Ініціації першокурсників.

Коли темніє, всі адепти потроху збираються в Гнізді. Тут пахне дощем, а кришталеві круглі кулі, які плавають у повітрі й сяють, мов гірлянди, подекуди спалахують яскравіше, мов всередині них живе гроза й вона заграє з блискавицями. Просто — проте так красиво, що аж дух захоплює! Я навіть роздумую заховати кілька таких кульок у кишеню для декору кімнати.

Ледь не кожні кілька метрів попід стінами стоять кам’яні столи з наїдками, які, здається, позичили з королівського бенкету, щонайменше. Це що, лазурні креветки? А ці маленькі кошички… невже наповнені сильвадійською ікрою? Так, Ліара почекає, а з нею і весь світ!

Я якраз набиваю повного рота, коли ловлю на собі чийсь настирливий погляд. Повертаю голову й бачу Каеля з білявим. Як його звати? Деміон, здається?

Не знаходжу нічого кращого, як розтягнути губи в посмішці з набитими щоками й помахати рукою. Не подавилася, хоч і не вашими молитвами, хлопчики!

Ліара знаходить мене сама. В неї на тарілочці всього кілька канапок. Як і завжди, харчується одним повітрям, аби фігуру берегти. Недарма елементалісткою стане!

Поряд із нею русява непримітна дівчина з великими волошковими очима, що озирається довкола так, ніби боїться. Схоже, і сама не вірить, де знаходиться.

— Теа, — каже Ліара радісно, — ти ж пам’ятаєш Луну? Ми колись гралися разом у Долині мрій.

Долиною мрій ми називали закуток під в’юнким гіллям дерев, що плачуть, у саду Морвейнів одразу за живим лабіринтом. Там завжди було повно дітей з околиць. Це єдине місце, за яким я справді сумую, покинувши той дім.

— Ем… звісно, — кажу автоматично, хоча в голові порожньо. Не пам’ятаю я ніякої Луни. Та хіба це важливо? Єдине, що я добре пам’ятаю з дитинства — це шрам від падіння з тих дерев і гордість, що добряче постраждала.

Луна сором’язливо опускає погляд, а тоді посміхається:

— Рада, що ми знову зустрілися!

— Я також рада! — відповідаю щиро. А як тут не радіти? Стільки смакоти на столах!

— Я й досі не можу повірити, що ти тут, Теа! — каже Ліара, беручи мене під руку. Її очі світяться так, ніби хтось поселив у них маленькі зірочки.

— Просто богиня Сайра вирішила, що я прикрашатиму Академію своєю присутністю, тому й привела мене сюди! — жартую я.

— Мені було сумно без твого почуття гумору!

Серйозно? Ніколи не помічала, щоб Ліара відзначала той гумор. Але все змінюється, особливо коли ти далеко від дому.

— Я чула, тобі в бойову пару дістався хлопець? Та ще й сам Каель Аркрейн! Вас поселили разом?

— Угу, — знову набиваю рота креветками.

— І як тобі з ним живеться?

— Ми посварилися, помирилися. А ще він кинув у мене ножа. Але то довга історія, колись при світлі дня розповім, щоб не псувати апетит.

Луна стоїть поруч, посміхається, але видно — трохи ніяково їй серед цього всього гамору. Мила дівчинка. Я б не проти поговорити, але нерозпочата розмова з Ліарою свербить десь усередині.

Я згодна з Каелем — краще не розповідати в Академії, що в мене немає дару!

Я швидко дожовую і з сумом кладу ще повну тарілку на стіл.

— Ліаро, я вкраду тебе на кілька хвилин?

Ми з сестрою виходимо з Гнізда і через двір бойовиків потрапляємо в парк перед Академією. Навіть тут прогулюються студенти — забагато вух, аби говорити вільно. Тому я тягну її далі, крізь дерево з фіолетовим листям і фонтани зі світлом у краплинах води.