Розділ 20

Каель дивиться на мене довго — надто довго. Так, ніби зважує: сказати правду чи залишити мене в невіданні. Хлопець не чекав подібного, але я не відступлю! Якщо збреше, я зрозумію, і ні про яку довіру й мови не буде.

Його темні очі спалахують відблиском полум’я, яке, здається, живе в ньому самому. Мені навіть моторошно стає, та я не відходжу й на крок! На аристократичному обличчі грають жовна. Знову злиться? Він нагадує мені вогник. Найменший порух вітру, і його злість з жаринки роздувається до вогнища.

— Це… не зовсім рукавиці, — каже нарешті, стискаючи пальці.

— Не люблю, коли просто, тому початок мені вже подобається.

Він мовчить, а тому я беру слово, аби заповнити порожнечу:

— Я бачила рукавиці в комплекті бойової форми, проте одягати їх треба на тренування, й вони зовсім інші. Твої товстіші й якісь химерні. Мов ти одягнув кілька пар одразу.

Розглядаю його руки з довгими жилавими пальцями й натягнутими на долоні рукавицями без пальців.

— Якби я зняв їх… ти б не жартувала, Теа, — здається, чи в голосі хлопця ледь чутно розрізняється загроза?

— Що, настільки неохайні пальці?

Каель вдихає повітря повільно й глибоко, мов разом з ним хоче набратися терпіння. Ну, успіху йому!

Я відходжу до свого ліжка й сідаю на нього, продовжуючи буравити поглядом кам’яного принца, бо коли між нами тиша, вона мене лякає. Тому хоч фізично буду подалі.

— Це захист, — каже нарешті.

— Для тебе?

— Радше для інших.

Відчуваю, як плечі вкриваються мурахами.

— Від тебе?

Каель киває, вивчаючи поглядом мою реакцію, проте я залишаюся зовні спокійною.

— Тобто мені не лише ножем може прилетіти?

От було б смішно, якби… Та ні. Не було б! І гарного жарту під випадок не підбереш. Подібні ігри мені не до смаку.

Хлопець також сідає на своє ліжко. Навіть сидячи він продовжує заповнювати собою увесь простір кімнати. Здається, зараз скаже щось важливе. Але що такого важливого…

— Рівень мого дару — Абсолют.

В мене відвисає щелепа після його тихих слів. Ого! Це ж скільки сили! І скільки відповідальності… В королівстві не так багато людей із подібним рівнем. Їх можна по пальцях перерахувати. І от один із них стоїть переді мною!

— А рукавиці?

— Іноді сила виходить з-під контролю. У рукавиці вшиті пластини з іракосу, а також кілька артефактів.

Я пригадую історію, яку колись чула від сусідських дітей. Про чоловіка з рівнем дару Абсолют, який не міг узяти силу під контроль і згорів дотла зсередини.

— Іноді?

Хлопець ледь нахиляє голову. В його темних очах відблиск усього, що він про мене думає. Нічого хорошого, скажу я вам…

— Часто.

Я кліпаю, намагаючись не виглядати так, ніби щойно побачила живого дракона в своїй кімнаті.

— Абсолют, кажеш? То ось чому я... В мене нема жодного дару, і наш баланс ідеальний. Навряд на курсі знайшлася б тобі гідна пара.

Кутик губ Каеля смикається вгору.

— І що найдивніше — ти мені не заважаєш, — каже він тихо. — Твоя порожнеча не чинить опору моїй силі. Взагалі ніяких коливань.

— То я можу не боятися, що ти вибухнеш, бо я просто пройшла поряд?

— Хвилюєшся за мене?

— Не дуже б хотілося відмивати мізки сусіда зі стін. Мені ще тут два місяці жити!

Усміхається! Так і знала, що він вміє це робити!

— Гаразд, Каелю, — кажу й собі усміхаючись, — якщо я тебе якось випадково розсерджу, або не дуже й випадково, і ти відчуєш, що не контролюєш себе, просто попередь, добре? Я швидко сховаюся під ліжко!

— Не встигнеш, — відповідає він спокійно.

— Це обіцянка чи погроза?

Вперше чую його сміх — глибокий і теплий. Хм… можливо, ми й справді потоваришуємо й ці два місяці не будуть такими вже складними?