7.2

— Це можна вважати нападом? — питаю, коли нарешті повертається голос.

Ніж стирчить у шафці. Повертаю голову до Каеля, намагаючись не показувати, як усередині досі все тремтить від жаху.

— Твоє волосся! Хтось намагався тебе задушити твоїм волоссям!

— Це називається наведенням краси!

— Що?

Тепер незручно нам обом.

— Артефакт такий, — пояснюю, відчуваючи, як щоки повільно червоніють. — Дріана Морраліс подарувала. Допомагає вкладати волосся, приводити до ладу зовнішній вигляд. Бо як дівчата годинами сидять перед дзеркалом, аби заплести кілька косиць — це, знаєш, втомлює. І злить.

У кімнаті тиша. Чути, як вітер знову бавиться гіллям за вікном.

— Може, й ти спробуй? — бурмочу.

А що, може добрішим стане.

Каель не відповідає. Хмурить чоло, розглядаючи ножа, що стирчить у шафі. Ну з нас і пара! Ще не встигли поселитися разом, а вже час шукати спільного психолога.

— Твій ніж стирчить із моєї шафи, — підмічаю знудьгованим голосом.

— Ага.

— Ти ніби з Ксарена. Там це традиція — кидати в сусіда ножа замість привіту?

— Я гадав, що тобі збираються завдати шкоди!

— Яким чином?

— Використавши артефакт невидимості.

Ти ба, що не вигадає, аби не перепрошувати!

Каель і досі хмурить чоло. А я думаю, чи поміститься він на ліжку, чи мені доведеться вночі переступати через його ноги, що звисають з матраца, по дорозі в туалет.

— І навіщо комусь завдавати мені шкоди?

— Бо ти моя бойова пара. Нашкодять тобі — нашкодять і мені.

— Ми в Академії один день. І тебе вже хочуть вигнати? Якщо ти так з усіма вітаєшся — то не дивно!

— Ти нестерпна!

— А ти не перший, хто мені це каже.

Я стаю перед дзеркалом і спостерігаю, як воно крутить мені дулі, поки не наказую заплести волосся в косу.

— Ти справді не знаєш, хто я? — чую недовіру в голосі Каеля.

Приглядаюся до нього уважніше й раптом розумію, що десь його бачила.

— Ти виступав у новій виставі разом із Райзою Флов–Беррі?

— Ні.

— Тоді не маю більше варіантів.

Хлопець відштовхується від стільниці, на яку спирався, і підходить ближче. Він навіть ширший у плечах, ніж я пам’ятаю. Вологе темне волосся падає пасмами на обличчя. Знову цей запах — дим і метал. І чомусь мені подобається. Він нагадує меч, оповитий полум’ям. Хлопець ідеально підходить Факультету Бойового Ордену.

— Тоді давай знайомитися. Я Каель Аркрейн. Син Антіна Аркрейна. Короля Ксарена.

Я на мить завмираю. Знову намагаюся згадати, як робити той реверанс, але хоч драконячим крилом по голові — не згадаю!

— Тейна Оріс.

Вже друга особа королівської сім’ї за два дні. Несподівано.

— Можеш зрозуміти, чому я подумав те, що подумав? Чому…

— Кинув ножа мені в голову?

— Не в голову. І ніж зачаклований. Він би не влучив у тебе. Я хотів лише відлякати злочинця, який міг завдати шкоди!

— Дивна форма турботи…

Пояснення від особи королівської сім’ї можна вважати за перепрошення? Бо іншого я навряд дочекаюся.

— Навіть тут, в Академії, можуть бути ті, хто не бажає мені добра, — каже Каель. — Якщо вони дізнаються, що моя бойова пара не має дару, зможуть нашкодити мені через тебе. Нам обом це не потрібно, Тейно!

— Теа. Мені так більше подобається.

— Хто ще знає, що ти не маєш дару, Теа?

— Куратор Іоан Йоханес, ректор. А ще я казала кільком Духам-провідникам… чи одному. Вони до блиску драконячої луски однакові! А ще моя двоюрідна сестра Ліара — вона теж знає.

— Гаразд. Поговори з Ліарою. Сьогодні. Скажи, щоб нікому не розповідала.

Думаю, чи гарна ідея сказати принцу, що роздавати накази він може в себе в королівстві, і ніяк не в Академії. А тим більше не мені. Перший шок минув. А я дуже і дуже не люблю коли мною командують. Можливо тому відносини з Морвейнами не стали такими вже близькими.

Каель, здається, читає мої думки у дзеркалі. Важко видихає, підходить ближче й дістає з кишені маленький медальйон на тонкому срібному ланцюжку.

— Ти не зобов’язана довіряти мені, Теа, — каже він тихо. — Але для нас обох було б добре, аби ти була в порядку. Цей артефакт приховає від зчитувань твоє магічне джерело, тому ніхто не дізнається. І ти нікому не кажи, що не маєш дару, інакше це може сильно ускладнити нашу ситуацію.

Я розумію Каеля. Він принц і має в Академії свій шлях. А я можу насипати камінців в його черевики. З принцом краще дружити. Тому я навіть не сіпаюся, коли хлопець одягає медальйон у формі капельки світла мені на шию.

Наші погляди знову зустрічаються в дзеркалі.

— Протримаємося разом два місяці — і наші шляхи розійдуться, — каже він. — Якщо ти справді хочеш перевестися на побутовий.

— Хочу.

Капелька пульсує легким сріблястим сяйвом на голій шкірі шиї, ніби дихає. Так вона зчитує мою ауру, аби замаскувати її.

Колись у мене був схожий медальйон. Абрахам Морвейн подарував, коли ще була малою. Але потім я зрозуміла, що то спроба замаскувати відсутність мого дару. Спроба замаскувати сором перед іншими людьми. І ніяк не спроба захистити мене саму. Я викинула медальйон в річку й більше його не носила.

— Перемир’я? — питає Каель.

Я повертаюся й ледь не тицяюся носом у його груди. Доводиться задерти голову.

— Перемир’я, — кажу. — Але за однієї умови.

— Якої?

— Довіра за довіру. Нащо тобі ці обрубані рукавиці?