Розділ 7. Спільна кімната. Спільні проблеми

Я розглядаю ліжко у своїй новій кімнаті. Симпатичне таке, добротне, з сизого дерева. Від підлоги, дякую велике, не тягне холодом.

У цій кімнаті важкі сірі портьєри на вікнах, дві пузаті шафи, кілька крісел, два письмових столи й навіть книжкова полиця. Приємно здивував камін — узагалі сам факт, що він тут є!

Усе тут краще… окрім хлопця, що сидить на іншому ліжку й пильно стежить за мною.

Я хвилину тому увійшла до кімнати, у якій маю жити найближчі два місяці, а тут — сюрприз. І я зараз не про камін!

Хотілося здивовано вигукнути й загупати в двері, які зачинилися за спиною, але тримаю себе в руках. Не доставлю Каелю такого задоволення!

— То… — тягну я, вдаючи, що уважно оглядаю камін. — Це, значить, воно? Звите Академією гніздечко для нашої пари?

Як хвилююся — завжди верзу дурниці. Я думала, вийде гарний жарт. Але ні. Каель дивиться на мене так, ніби я щойно повідомила, що тут ще й моя бабця житиме.

Хлопець не відповідає, хмуро стежачи за кожним моїм рухом. А я розглядаю свої речі на ліжку й думаю, що з цим розподілом робити. Жити з цим кам’яним принцом два місяці? Ото так почуття гумору в Магістрату…

— Гадаю, це тимчасова незручність. Запитати б у куратора, але ж зараз, певно, всі зайняті. О, треба викликати Духа-провідника!

Нова проблема. Як то зробити? Я задираю рукав, оглядаю новенький знак на руці й хмурю чоло. Потерти символ, як то роблять у казках із лампами, викликаючи джинів?

Не допомогло. Я потрясла рукою, потицяла пальцем у зап’ясток, навіть сунула руку під холодний потік води. Нічого!

— Треба стати на голову й тричі промовити: “Викликаю тебе, о найвеличніший із Духів”.

Тон хлопця настільки серйозний, що я йому вірю. Аж доки не намагаюся уявити, як то краще стати на голову.

Підходжу до Каеля ближче й кажу:

— Опустишся на коліна?

Хлопець вражений до глибини душі.

— Я? На коліна?

— Звісно. Інакше як я зможу стати тобі на голову, аби викликати Духа-провідника? Це ж для спільної мети!

В кімнаті така тиша, що навіть чутно, як легенький вітер плутається в гіллі дерев за вікном.

Насправді мені трохи лячно, і я абсолютно не знаю, що робити. Бо як я можу жити з незнайомцем в одній кімнаті? Саме тому й виставляю перед собою жарти, ніби щит. Гарне почуття гумору — надійна броня в будь-якій ситуації.

— Може, його треба підпалити вогнем? Чи прошепотіти закляття? Чи направити на знак світло місяця у повні? О, придумала — може, його треба поштрикати ножем?

Я ходжу туди-сюди, вигадуючи нові варіанти. Каель врешті підіймає брову.

— Ти пробувала просто покликати?

Звісно. Завжди найнудніший варіант — найправильніший.

— Ем… Духу, з’явись! — кажу голосно й завмираю в очікуванні дива, але його не стається.

Каель підносить руку до обличчя й каже:

— Дух-провідник третьої Легії.

Перед нами одразу ж виникає образ сивого бороданя в бойовому екіпіруванні. Цього разу Дух також напівпрозорий, проте не безликий — він набув нової форми.

— Я Каель Аркрейн. Поряд зі мною Тейна Оріс. Нас поселили в одну кімнату. Чи можна вирішити цю помилку якнайшвидше?

— Каель Аркрейн та Тейна Оріс — бойова пара, яку визнав Обряд Єднання. Бойові пари живуть разом. Немає жодної помилки.

— Чи можна подати прохання про переселення, враховуючи те, що адепти в бойовій парі різної статі?

— Ні.

— Дякую. Це все.

Дух зникає так само швидко, як і з’являється. А я суплюся. Бо навіть слова не встигла сказати!

— На поталу Мороку! Доведеться турбувати куратора.

— Ми його не побачимо раніше завтрашнього дня. Але Магістрат знає про нашу проблему й, судячи з усього, вирішив не змінювати традицій університету.

Каель підходить ближче, а я зчіплюю руки на грудях і сідаю на ліжко біля своїх речей. Їх не так і багато. У потяганій коричневій валізі — засоби для вмивання, простенький дерев’яний гребінь, кілька стареньких нічних сорочок і кілька суконь. Білизна теж не нова. Як і єдина пара змінних черевиків.

Морвейни мене не ображали, й могли б купити новий гардероб, аби попросила. Але я не просила, бо ніколи не відчувала тієї легкості, з якою Ліара заявляла батькам, що їй потрібно кілька нових суконь, бо старі набридли. Я була вдячна, що маю стелю над головою, їжу в тарілці, а спати лягаю в тепле ліжко.

Тому й зараз я не соромлюся своїх речей, але показувати їх на очі одногрупнику не хочеться. Жену від себе думки, що якби він був хоч трішки менш привабливим, я б так не переживала за свої нічні сорочки…

В нас невелике перемир’я. Каель так нічого й не сказав, нащо тільки підходив? А тоді відійшов у суміжну кімнату.

А я, аби зайняти руки, дістаю з сумки несподіваний подарунок — артефакт, який кріпиться до дзеркала. Так, артефакт Дріани. Дівчина подарувала його мені, бо в її валізі лежать ще кілька таких — «на всякий випадок».

Я не звикла отримувати подарунки, але принцеса наполягала.

Якраз стою перед дзеркалом і спостерігаю, як воно знову крутить з мого волосся дулі, коли до кімнати після п’ятнадцятихвилинної відсутності заходить Каель. На його обличчі видно краплинки води. Вони навіть проблискують у вологому волоссі.

Тобто він там мився? Голий? Коли я в сусідній кімнаті?! І навіть не попередив?! Повісив би носок на ручку дверей чи що!

Каель раптом витягує ніж з-під свого матраца й кидає його мені в голову. А я так і стою з відкритим від шоку ротом.

От тобі й привітання від нового сусіда…