6.2

Романтику псують Духи-провідники, що з’являються в Гнізді великою групою. Вони мають провести студентів до Зали Семи Вітрів на Ініціацію першокурсників.

Каель так нічого й не говорить на мою вихідку, а коли збирається заговорити його білявий друг — хлопець підіймає догори руку. Й знову ці його дивні рукавиці… Нащо вони? Може, щоб не залишати слідів долоні після того, як когось придушить?

Каель спокійно стає поруч і розглядає мене, мов невідому комашку під скельцем. Я ж намагаюся мовчати. Он Дріана з Мірреном навіть словом не перекинулися, й існують якось поряд! В їхній парі навіть можна помітити дивну гармонію. Така собі ідеальна мовчазна взаємоповага.

Зала Семи Вітрів зустрічає нас привітом від справжньої стихії — холодним протягом і спалахами первісної, неприборканої магії у повітрі. Попід стелею туманне сяйво, схоже на дощові хмари. Відчуття, ніби стоїш просто неба, яке нависає низько над головою.

Мене трохи нудить. Чи то від раптового відчуття висоти, чи то від думки, що зараз нас усіх посвятять у повноцінних адептів. Це справді станеться? Я навчатимуся в Королівській Академії Семи Форм?

По колу стоять сім високих кам’яних постаментів різного кольору й текстури. Кожен символізує факультет: бойовий, некромантів, елементалістів, цілителів, артефакторів, менталістів і побутовий.

Над кожним — власний символ, що світиться чаризримом у повітрі: меч, оповитий полум’ям; чорна квітка з синіми вогниками на пелюстках; дерево з переплетінням гілок чотирьох стихій; білий лотос; складна шестерня; просте контурне око та крапля світла у долонях.

Духи-провідники парять над натовпом адептів, сплітаючи сяючі нитки світла у дивовижний орнамент над нашими головами. Нитки складаються у великого зоряного дракона. Той змахує крилами й злітає, вмощуючись на щільних хмарах із туману, споглядаючи на нас згори.

Я відкриваю рота й несвідомо втискаю голову в плечі. Бо дракон настільки ж гарний, наскільки й жахливий.

Я боюся драконів! Навіть на картинках у книжках. І мене дуже нервує ця «краса» попід стелею.

— Адепти першого курсу, — голос ректора Северіана Донкаріса гулко відлунює від стін. Він звучить, наче грім, що перекочується над горами. — Відтепер Академія Семи Форм — ваша Арана!

Поруч хтось нервово ковтає. Хтось стискає руки. Я ж намагаюся слухати ректора й не відволікатися на велетенського дракона над головою.

Не знаю чому, та мене трохи заспокоює, що Каель стоїть поруч. Як завжди спокійний і безпристрасний. А ще високий. Якщо дракон вирішить на нас кинутися, спочатку дістане його!

Тільки щелепа у хлопця напружена. Може тому, що застав мене за підгляданням, чи просік мій план на випадок атаки дракона?

Мені здається, що я — маленька іскра поруч із вулканом, який ось-ось прокинеться. І, дивно, мене це не лякає. Не більше, ніж усе, що зараз відбувається.

— Нехай джерело кожного з вас не згасає навіть у найлютішій темряві! — продовжує ректор. — Відтепер магія — не лише ваш дар, а свідомий вибір і шлях у життя.

Духи-провідники сплітаються в коло посеред зали й здіймають руки. Світло, що проходить крізь їхні прозорі тіла з великих вікон, мов всотується в кам’яну підлогу. Сім візерунків — сім крил — на підлозі наповнюються світлом і ворушаться.

Я знову відчуваю жар під ногами, як і вранці. Ми всі стоїмо всередині магічного візерунку, що повільно оживає. Лінії переплітаються, мов сама доля плете своє мереживо.

Шкіра поколює, а в носі крутить запах озону. Довкола урочисто й так світло, що аж сліпить очі. Ректор робить знак рукою — і всі навколо зажмурюються. Навіть Каель. Мабуть, це частина ритуалу. Тож і я заплющую очі.

Темрява. Глибока, непроникна темрява раптово виростає довкола мене, мов глухі стіни. Я розплющую очі, проте нічого не змінюється. Довкола одна лише темрява. Я навіть не бачу обрисів власного тіла.

Морок такий густий і глухий, що я не чую власного подиху. Мене раптовою хвилею накриває жах. Бо відчуття, ніби темрява довкола відщеплює по шматочку від мого єства, розриває на атоми душу — і її вже не зібрати знову.

Щось змінюється. Відчуття, ніби я стою на маленькому човнику посеред бурхливого моря. І нічого нема, окрім чорних хвиль піді мною, наді мною. Навіть у мені.

Я чую, як наростає гул морських хвиль, як шепочуть глибини безодні й як відгукується їм тихим ниттям величезна чорна діра десь у мене в животі.

Я більше не відчуваю власного тіла. Ніби падаю. Чую віддалений гул, наче хтось дихає поруч. Тепло торкається спини, і серце починає калатати швидше. Серце. Моє серце. Я знову відчуваю, що воно живе. І що воно б’ється. В моїх грудях.

— Тссс, — мов шепіт з-під товщі води лунає в моєму маленькому чорному світі, що раптом із величезного бездонного океану став глухою тісною коробкою.

— Тссс, — повторює голос.

Все довкола знову наповнюється світлом. Я вкотре розплющую очі й нарешті бачу щось, окрім темряви. Сотні ошелешених облич адептів. Багатьох підтримують так само, як і мене.

Оце так ритуальчик…