5.2

— Ауч, прутнем своїм у мене не тикай! — кажу голосно з тією самовпевненістю, якої зовсім не відчуваю.

Очі Каеля варто бачити. В них приємна моєму серцю розгубленість. Хлопець швидко відходить на крок.

— Що? — перепитує ошелешено.

— Я не тобі. На стовбурі дуба прутень! Коле в спину... Що хотів?

Я намагаюся гарно відіграти партію в байдужість, хоча мене добряче шокували дії хлопця. Заодно продумую, як відбиватися від цієї гори мускулів.

Поправляю рукава сукні, непомітно перевіряючи, чи на місці ніж. Той, дякувати всім богам, надійно схований у потаємній кишенці.

Зверхньо оглядаю хлопця. Ну і що це було? Несвідомий напад пристрасті чи новий метод перевірки на міцність?

Відчуваю, як темний пронизливий погляд запускає по тілу цілий парад мурах. Шок потроху відпускає, і до Каеля повертається його звичний непроникний вираз обличчя. Хоча не такий вже й непроникний! Он як жовна грають від ледь стримуваної люті…

Хлопець знову підходить ближче, намагаючись насунути на мене своєю кам’яною аурою, аби налякати. Тепер я це вже добре усвідомлюю. Хоче знітити — ага, дзуськи!

Він нахиляється ближче. Очі — темні, глибокі, мов той морок, що вився довкола мене в кубі.

— Як ти це підлаштувала? — його голос вкрадливий і оманливо спокійний.

Я глузливо підіймаю брови:

— Ніяк. Це ти в нас прихильник усамітнення під деревами!

— Не прикидайся порожньоголовою! Думаєш, я повірю, що ми “випадково” зіштовхнулися вчора, а сьогодні нас “випадково” об’єднали в бойову пару?

Його погляд темнішає ще більше. Прямо як небо перед бурею.

— Я рада цьому не більше за тебе!

Каель оглядає мене, підтискаючи вуста. А я кліпаю оченятами — таке собі уособлення невинності.

Бо й гадки не маю, чого він причепився. Але злити вдвічі більшого за себе противника без жодного уявлення про його приховані можливості — погана ідея! Не найгірша з моїх ідей, але до пʼятірки потрапить.

Каель мовчить. Жовна так і ходять. Він намагається дихати рівно й глибоко, але це вдаваний спокій.

Гарячий подих хлопця торкається моєї щоки, і я вловлюю пряний запах диму та металу. Ммм, саме так пахне небезпека?

А ще дивне відчуття — ніби я стою перед великим палаючим вогнищем. Навіть жар відчуваю. Він проникає під шкіру й повільно запалює мою кров. Уже й сама дихаю важко. Треба це припиняти!

— Слухай, я не знаю, хто ти й з чого вирішив, що я щось підлаштувала, проте це не так. Я звичайна сирота. І тобі, раз вже так склалося, скажу більше: я навіть магічного дару не маю! І як тільки буде змога перевестися на побутовий факультет, а це через два місяці, одразу так і зроблю. Тож мені взагалі байдуже, кого там обрав артефакт! Хотілося б дівчину, та вже як є. Житлове питання можна владнати, гадаю.

Думала, мої слова мали заспокоїти темноокого, але він ще більше спохмурнів.

— Як це — не маєш магічного дару?

Знову знайомий погляд і відчуття, що мене читають, як розкриту книгу. І цей, виявляється, теж уміє користуватися магічним зором? А хіба цьому не навчають в Академії?

— На поталу Мороку! — бурмоче Каель і тре долонями обличчя.

А я відштовхуюся від дерева й опиняюся поруч із ним. Обличчям до обличчя. Між нами — кілька десятків сантиметрів і прірва непорозуміння.

— Не знаю, як ти, а я хочу поснідати. День буде довгим!

— Гаразд, Тейно Оріс, — каже він нарешті. — Поки що відкладемо розмову. Але якщо ми вже бойова пара, попереджаю: не стань моїм слабким місцем!

Я б запитала, що буде в іншому випадку, але прикушую язика. Все-таки не дурепа — знаю, що наодинці з незнайомим хлопцем не варто його провокувати.

Цікаво, чому артефакт поєднав нас у пару? Можливо, заради балансу? Якщо він найсильніший на курсі, а я найслабша… хоча “баланс” у нашому випадку звучить як насмішка долі.

Кладу долоню Каелю на плече, аби по-дружньому поплескати, й відчуваю дещо дивне. Шкіра починає пекти. Доторк до хлопця обпікає. Жар повзе крізь пальці по руці аж до живота. Я відсмикую руку, мов від пательні.

Хлопець уже не розлючений, лише здивований. Може, подумав, що я його проклясти збиралася?

Обходжу його та йду наздоганяти решту, доки вони не зникли серед нескінченних звивистих алей парку.

Чую позаду кроки — от і однокурсник знову поряд. Йде, заклавши руки в уже звичних рукавицях без пальців за спину.

— Як ти пройшла крізь браму, якщо не маєш дару?

— Я думала про це вночі й, здається, знаю як. У мене в руках у той момент був медальйон моєї сестри. Він зроблений з іракосу, а цей сплав чудово накопичує магію. У сестри дар рівня Спалаху. Вона носила медальйон з дитинства. Схоже, її магія мене й провела.

Каель мовчить і ніяк не коментує моє припущення. Іншого пояснення нема ні в мене, ні в нього. Він оглянув мене магічним зором і не помітив джерела. Як і десятки людей до нього. Навіть королівський цілитель перевіряв, коли з’ясувалося, що в п’ять років я не відкрила в собі дар, як інші діти обдарованих батьків.

За словами файри Луїзи, моя матір мала рівень Вихору, і я мала б успадкувати щонайменше половину її сили. Та, як бачимо, щось пішло не за планом…

Ми йдемо далі алеями, услід за Дріаною та Мірреном, які теж не розмовляють. Мовчимо й ми. Бо надто багато треба обдумати.

Каель досі сердитий і підозрілий, але я його не звинувачую. У нього, мабуть, були інші плани на навчання. Слабка партнерка може все зіпсувати. Проте це виключно його проблеми, бо в мене вистачає своїх! Так я думала...