Розділ 5. Підстава від Обряду Єдності

— Це неможливо!

Неможливо вигукувати так, щоб від писку вуха закладало, але в секретаря чудово виходить!

Кабінет ректора вражає не менше, ніж усе інше в Королівській Академії.

Стіни тут обшиті червоним плакучим деревом, а стеля настільки висока, що в кабінеті спокійно вмостився б дракон у повен зріст. Так і уявляю, як ректор викликає одного з них до себе «на килимок»… Аби потім той килимок не перетворився на попіл!

Величезні вікна затягнуті важкими бордовими шторами, крізь які пробиваються лише крихти світла, тому кімната нагадує печеру.

На полицях уздовж стін стоять книги, сувої та кришталеві кулі, а в центрі, на масивному столі, чорніє кам’яна плита, списана рунами.

Сам ректор сидить у високому кріслі з різьбленими підлокітниками у вигляді грифонів.

Чоловік сивочолий, із гострими рисами обличчя та очима кольору холодної сталі. Дивиться на нас так, ніби це ми винні в скавулінні його секретаря, а не слабка нервова система останнього.

Я стою поряд із Каелем. По інший бік — Міррен із Дріаною. А попереду нас куратор. Він стоїть прямо, гордо розправивши плечі.

Люмінар Іоан не виказав жодної реакції, коли студенти здивовано вигукували, побачивши наші бойові пари. Бо такого ще не було, аби Обряд Єднання поєднав адептів різної статі.

Це вони ще не знають, що найсильнішому адепту на курсі, за перешіптуваннями деяких, дісталася в напарниці дівчина зовсім без дару.

Секретар так і бігає вздовж столу туди-сюди й заламує руки.

— Це неможливо! Просто неможливо! — повторює він так голосно, що мені хочеться заткнути вуха. — Як вони житимуть разом? А як спаринги? А як узагалі… як?!

От чесне слово, ще трохи — і він упаде посеред кабінету в театральному приступі непритомності. Цікаво, цілителі лікують подібне, чи, може, в нього треба жбурнути спеціальним закляттям від істерик? Я б жбурнула в нього щось прямо зараз! Може, стілець…

Ректор довго розглядає нас чотирьох. Не знаю, що він бачить в інших, та коли погляд затримується на мені, відчуваю, як мене зчитують. Перевірка магічним зором?

Я вже починаю нервово переступати з ноги на ногу. Бо що мені робити, якщо скажуть: «Помилка, повертайся додому, сирітко»? Я вже не хочу додому. Як і бути гувернанткою. Хочу навчатися й отримати свій диплом побутовика, а разом із ним — шанс на краще майбутнє!

— Що ви думаєте про це, Іоане? — запитує ректор.

Видно, що Северіан Донкаріс, бувалий воїтель у всіх лісах Завіси, а наразі — ректор Академії, поважає думку нашого куратора.

Люмінар Іоан говорить рівно, навіть трохи відсторонено:

— Артефакт досі ніколи не помилявся.

Секретар починає голосити ще гучніше, але ректор підіймає руку — й той замовкає, лише нервово поправляючи круглі маленькі окуляри на задерикуватому носі.

— Гаразд, — киває ректор.

Оце і все?

Ми виходимо з кабінету мовчки. Я кусаю губи, щоб не розсміятися вголос. Ми з Каелем і справді будемо жити разом? Чи я зможу ділити кімнату з Дріаною, раз уже так склалося?

Чомусь ніхто не поділяє моїх веселощів. Мабуть, тому, що для них усе серйозно. А я, вже так і бути, якось два місяці перетерплю.

Куратор викликає Духів-провідників, які мають провести нас до трапезної, а сам зникає посеред алей у парку.

Дріана з Мірреном, не розмовляючи, слідують за Духом, а я помічаю, як Каель показує мені знак головою й стишує крок. Ми трохи чекаємо, доки однокурсники увійдуть у поворот — і стається дещо дивне.

Ось я рівно стою на ногах, а ось уже притиснута до стовбура старезного дуба. Наді мною нависає Каель, а я така шокована, що не можу й вдихнути як слід!