Розділ 13

— Селін Вар.

Виходить одна з двох близнючок, які стоять поряд. Селін — рум’янощока дівчина з двома русявими косицями.

Вона теж на хвилину затримується поряд із дзеркалом. Стає так, що я не бачу її обличчя. Але мову тіла можна зчитати без жодного дару — воно сковане напругою. Дівчина швидко повертається на місце.

— Селеста Вар.

Інша близнючка йде до дзеркала. Ті самі рум’яні щоки й косиці. Вони навіть ходять однаково. Такий синхрон, що мимоволі мурашки пробігають по тілу. І однакова реакція на артефакт.

— Дамір Рен.

Високий, м’язистий хлопець виходить уперед. Він упевнений у собі до нахабства — підморгує дівчатам і кидає кривуваті усмішки хлопцям.

Крокує так, ніби всі мають знати, що він тут головний. Але мене насторожує його самовдоволення. Ватажку куди більше личить тиха впевненість хижака, ніж позерство.

За мить самовпевненість хлопця махає ручкою: він сіпається перед дзеркалом, наче від удару, і з жахом відскакує від чорної поверхні. Ніхто й не стримує сміху.

Що ж там таке? Невже найвідоміша актриса королівського театру Райза Флов–Беррі без макіяжу?

Я жартую, бо насправді лячно. Дуже лячно.

— Нейліс Фейн.

Дівчина з розкосими блакитними очима й білими, як сніг, косами йде до дзеркала. Вона спокійна, а обличчя непроникне, мов у статуї.

Вона підходить до дзеркала повільно й стоїть перед ним без жодного страху. Та коли вона повертається — я помічаю, як її пальці посмикуються. Вона ховає їх у складках сукні, але я все одно бачу.

Наступним іде хлопець, ім’я якого я прослухала, бо піймала настирливий погляд білявого. Він знову кривить писок, ніби йому хто під носа пхнув смердючого єні.

Так і кортить показати у відповідь язика. Тому демонстративно відводжу погляд. Хай собі думає, що хоче.

— Айра Тьєн.

Стрижка в цієї дівчини коротка, як у хлопця, пасма пофарбовані фіолетовим, а очі — світлі, прозорі, мов крига. Таких я ще ніколи не бачила. Вона, здається, взагалі не кліпає.

Айра виходить зі свого кола та йде до дзеркала. Розглядає його так, ніби намагається проникнути в чорноту поглядом.

Раптом стискає кулаки й щось бурмоче сама до себе. Коли повертається, її губи стиснуті в пряму білу лінію.

— Орвен Ланс.

Рудий хлопець із купою веснянок виходить уперед. Зовні він звичайнісінький веселун. Пригадую, що саме Орвен сьогодні вранці найбільше розмовляв у Гнізді.

Коли рудий дивиться в дзеркало, лице його стає серйозним. І цей туди ж…

Ну що там? Цікавість аж у плечі штовхає — так кортить впхати свого носа до дзеркала. А що, я люблю пригоди! Хоч і лячно, але ж цікаво, правда?

— Каель Аркрейн.

О, а ось і мій таємничий рятівник.

— Це той самий Аркрейн? — чую шепіт збоку.

— А ти тут бачив ще якогось? — відповідає йому інший шепіт.

Коли Каель підходить до дзеркала, у вежі стає прохолодніше. Він дивиться в темряву довго, не кліпаючи.

Я ловлю себе на тому, що не можу відірвати погляду від рівної лінії дужих плечей. Це ж скільки він тренується, аби мати таку форму? Той самий Дамір Рен теж здається дужим, але всьому виною мамині котлетки… А цього, здається, покусав скажений басторфільдський ведмідь, у якого одні м’язи! І, судячи з погляду, трохи характеру теж успадкував від ведмедя…

Один за одним адепти підходять до артефакту, кожен зі своїм невидимим багажем. Я бачу лише темряву. Дзеркало для всіх інших залишається глухим.

— Тейна Оріс.

Я так замислилася, що навіть здригнулася, коли почула своє ім’я.

— Сирота? — запитав хтось пошепки.

Уявіть собі! — відповідаю подумки.

Йду до дзеркала й міркую, що найгірше може статися. Ну воно досі нікого не вкусило, отже не варто переживати за довгого допитливого носа. І заїкою ніхто не став, тож і я витримаю!

Дзеркало зблизька видається набагато більшим, а темрява в ньому — зловіщою. Рама повністю викувана з іракосу.

Я стаю прямісінько перед чорнотою й чекаю тих самих жахіть, які спіткали інших адептів. Проте нічого не відбувається. Здається, гладка поверхня темряви навіть глухіша, ніж була.

Я вперто чекаю своєї долі, та нічого. Довкола так тихо, що я чую власне серденько, яке від хвилювання заходиться в грудях.

— Повертайтеся на місце, Тейно.

От і все. Якщо раніше шляхом помилок та вдачі мені вдавалося обіграти долю, то зараз вона дасть мені болючого копняка під зад! І жодна з дівчат не отримає такої чудесної сусідки, як я…

Я повертаюся на місце. Дивлюся, як стає перед артефактом Дріана і бачить щось у чорних глибинах. Вона бачить! З нею та темрява говорить, хоч розмова з неприємних.

Я дивлюся, як студенти один за одним проходять Обряд Єднання й уже навіть не намагаюся запам’ятати імен.

Раптом світло всередині нашого кола гасне. Дзеркало просто зникає. Його поверхня розсипається на тіні, а світло в колах під нашими ногами спалахує яскравіше.

Кружки починають рухатися. Так, ніби хтось невидимий перекроює зал, розставляючи нас заново. Така собі каруселька. Навіть трохи нудить від швидкого руху.

Я втрачаю відчуття простору, все миготить, ніби мене крутять у вихорі. А коли вихор зупиняється — я опиняюся прямо навпроти Каеля. Несподівано близько. Занадто близько!

Ми стоїмо впритул, і його темний погляд полонить мій. Я чую, як важко він дихає, бачу, як хмуриться чоло — і аж рота відкриваю від здивування. Що, зжери його сплячі дракони, відбувається?