Розділ 6

Я роблю перший несміливий крок уперед, але далі випрямляю спину й натягую усмішку на обличчя.

Коли ще доведеться побувати в подібних умовах? Навряд дитячу кімнату з кількома вихованцями можна порівняти з випробуванням у Вежі Ілюзій. Хоча все залежить від дітей…

Я беру з собою ножа. Єдина зброя з запропонованих, з якою добре ладнаю, бо ж грала з хлопцями у дворі в гру «попади в око круку», а ще допомагала на кухні.

Навряд мені справді чимось допоможе маленький шмат леза, але надіятися більше нема на що! Про свій схований в рукаві сукні маленький ніж нікому не кажу. Мені потрібен цей козир для особливих випадків!

У Кубі прохолодно. Я ніби бачу інших присутніх, проте відчуваю, що повністю від них відрізана. А тоді оживає ілюзія — і я більше не бачу нічого. 

Довкола темрява. Абсолютна. І чомусь мені здається, що вона жива.

Морок ледь відчутно ворушиться, клубочиться довкола мене. Я не бачу власних рук, не чую навіть свого подиху й гучного стуку серця, яке рветься з грудей. Йому не поясниш, що це всього лише ілюзія.

Холод тремтливим порухом темряви проникає під шкіру, сталевою хваткою стискає груди, відбирає голос. І водночас я відчуваю — усередині цієї безпросвітної пітьми пульсує розум. Він вдивляється в мене, так само як я намагаюся розгледіти його.

— Бездарна, — шепіт розноситься беззвучно, але я його чую. Радше навіть відчуваю. Він звучить моїм власним голосом. — Помилка. Ти не мала бути тут...

Я здригаюся. Хочеться утекти, та нема куди, а тому не рухаюся. Боюся, що якщо зроблю крок, темрява зімкнеться щільніше.

Стискаю міцніше ножа, очікуючи нападу чудовиськ, та замість них шепіт множиться й проникає в саму суть мого єства. Тепер це десятки голосів — моїх, чужих, викривлених. Вони говорять одне й те саме, нашіптують у вуха:

— Бездарна. Порожня. Сирота.

Я роблю вдих й наповнюю легені мороком. Вони горять так, що хочеться здерти з себе одяг.

— Це ілюзія, — кажу в темряву тремтливим голосом, але це не допомагає.

Намагаюся поворухнутися, але пітьма стискається навколо, тісніше й тісніше, мов велетенський змій Арактіс. Вона липне до мене холодом, проситься в голову пошепки і я з жахом розумію, що якби й хотіла, та вже не можу зрушити з місця. Як раптом щось змінюється.

У мороці розгоряються два жовті вогні. Очі. Великі, круглі, з вузькими зміїними зіницями, вони розтинають темряву, а мені на мить здається, що моє серце перестає битися зовсім.

Я завмираю, не в змозі відвести погляду. Із туману виринає гігантська драконяча голова. Я бачу лише очі й велику чорну пащу. Луска дракона темніша за саму темряву, що клубочиться довкола.

В мене підгинаються коліна.

— Це ілюзія… — шепочу собі під ніс.

Повіки дракона ворушаться. Моє обличчя й тіло обпалює гарячим смородом його подиху. Попросити його почистити зуби погана ідея?

Він наближається. А я думаю тільки про те, що такий собі з мене перекус. Навіть сальця нема в потрібних місцях. Схоже, дракони таки полюбляють кістки…

Власні жарти нагадують, що я не просто шмат мʼяса. Зажмурюю очі й продовжую шепотіти, що це всього лиш ілюзія. Переконую себе так довго, що й не помічаю, як морок розсіюється. Дракон зникає, і переді мною в стінці куба матеріалізується просвіт. Я можу вийти. Нарешті!

Виходжу назовні, ковтаючи повітря так жадібно, ніби щойно вибралася з-під товщі води. Повітря легке й чисте, не отруєне темрявою, і воно не палить вогнем легені!

Усі дивляться на мене. Хтось із подивом, хтось із підозрою. Але найважчий погляд — куратора.

Хай вже відправить мене додому! А краще одразу в якусь теплу постіль із чаєм та печивом! Нас взагалі годувати збираються? Після такого гріх не поласувати смачненьким!