Розділ 5

Адепти переглядаються між собою.

Куб у центрі сяє холодним світлом, відкидаючи тремтливі відблиски на стіни, наче очікує на найхоробрішого.

Білявий хлопець виходить уперед, окидаючи всіх інших поблажливою посмішкою.

— Деміон Карвейн, — каже він голосно, до драконячих лусок задоволений собою.

Зі зброї він обирає довгий чорний батіг.

Білявий проходить крізь просвіт. Куб ковтає його. Просвіт тієї ж миті розчиняється, а куб одразу темніє. У його тепер чорних глибинах народжується страхітливе ревіння.

З темряви вириваються Затьмарені. Вони худі, з викривленими щелепами й довгими кістлявими пальцями. Затьмарені кидаються на адепта. Їх десятки.

Я відступаю назад і затуляю долонями рота. Бачила Затьмарених лише на малюнках у книгах. Їх не лишилося на наших землях після Великого Розколу тисячу років тому.

За легендами, Затьмарені колись були людьми. Але Морок поглинув їхні душі, затьмарив розум і спотворив тіла. Гарна була казочка на ніч від старої няньки Доріс нам із Ліарою, чи не так?

Адепт у кубі смикається. Його очі широко розкриваються від жаху, та хлопець швидко опановує себе. Вже за мить його долоня з батогом злітає вгору.

Білявий розмахує зброєю. З кожним ударом Затьмарені розлітаються на скалки туману. Адепт рухається граційно, з абсолютним усвідомленням своїх дій. Триває це не більше двох хвилин, але відчуття таке, ніби я прожила за цей час маленьке життя.

Коли темрява всередині куба розвіюється, на стіні попереду знову матеріалізується просвіт.

То от яке це випробування? Чи залишиться після нього серце в грудях, а штанці сухими?

Білявий виходить із куба спітнілий, але з незмінною самовдоволеною усмішкою. Йому навіть аплодують, доки куратор не підіймає руку, примушуючи всіх замовкнути.

Він киває адепту, натискає щось на годиннику, і перед ним матеріалізується чарозрим. Куратор робить на ілюзорному зображенні відмітки й згортає чарозрим назад.

Непогано, мабуть, в Академії платять робітникам. Ліара такий годинник випрошувала в батьків не один місяць…

Куратор не встигає нічого сказати, як інша адептка впевнено крокує вперед. Вона притягує погляд темною шкірою й довгим волоссям, заплетеним у замислуваті косички.

— Дріана Морраліс, — її спокійний голос відлунює від стін.

Зі зброї Дріана обирає вигнутий меч.

Куб так само ковтає і її. Тієї ж миті під ногами у дівчини виникає поле з дрібними білими квіточками у високій траві. Ілюзія просто дивовижна! Насичена кольорами, звуками, навіть квітковий аромат відчувається.

Дріана озирається навсібіч, але нічого незвичного не бачить. А от я бачу… З землі вилазять руки, розриваючи траву. Сотні рук. Невдовзі видно не лише пальці, а й долоні з кистями.

Квіти починають в’янути. Білі пелюстки чорніють і осипаються. А руки тягнуться до дівчини, хапають її за ноги, намагаючись затягнути під землю.

Дріана нічого не робить. Хіба вона не відчуває цього липкого жаху, що повзе по спині й нашіптує на вухо? Чи саме він паралізує її?

Дівчина наче приходить до тями й змахує мечем. Та це мало допомагає. Тоді Дріана кидає зброю. В її долонях спалахує світло. Вона присідає й направляє сяйво в землю.

Квіти проростають із попелу. Вони випускають зелені пагони, розпускають листя й квітнуть білизною, як ніколи. Квіти глушать сотні пожадливих кістлявих рук.

Лише коли дівчина виходить із куба, я усвідомлюю, що в мене пересохло в горлі й боляче ковтати. Вона перемогла — і зробила це красиво!

Наступний кандидат в адепти почав волати ще до того, як увійшов у куб, коли на нього стрибнув великий шестилапий тигран із Сірих Лісів. Його на факультет не зарахували. А далі охочих пройти випробування не знайшлося.

— Аркрейне, — покликав куратор.

Мій ранковий незнайомець зрозумів наказ без прямої вказівки. Він не взяв зброї, одразу увійшовши в куб.

Мої пальці чомусь терпнуть ще до того, як починається ілюзія. Бо я ловлю на собі його темний погляд, який пробирає до самих кісток. А на обличчі хлопця — жодної емоції.

Довкола нього постає лісова гущавина. Високі дерева, покриті мохом. Чутно, як тягне свою пісню щебетниця. І раптом вогонь виривається з надр землі єдиним спалахом — і все довкола палає.

Дерева тихо виють, доки їхнє гілля з тріском згорає, а серед полум’я рухаються чудовиська Мороку, їхні силуети танцюють у вогняних відблисках.

Я завмираю. Адепт нічого не робить. А вогонь розгорається все дужче. Червоне полум’я охоплює його ноги й повзе вище, погрожуючи випалити дотла його єство. Щебетниця більше не співає — лише несамовито верещить.

Мені той вереск мов лезом по серцю.

На мить здається, що хлопець просто згорить. Але я знову ловлю на собі його погляд. Помічаю, як він стискає руки в кулаки. Полум’я поступово гасне. Я бачу, як воно танцює в темних очах адепта — і кам’янію. Не можу відвести очей, аж доки вогонь не зникає зовсім, залишивши по собі лише випалений до тла ліс та чорну землю.

Я відчуваю, як у роті стає гірко від попелу, і розумію, що занадто переймаюся. І цим випробуванням, і долею адептів. Це ж лише ілюзія! Ще година — і я більше не побачу жодного з цих людей. То чого мені так боляче за них?

Ще кілька адептів не можуть впоратися зі своєю ілюзією, й куратор зупиняє їхні випробування доторком до куба.

Непомітно настає моя черга. О, Сайра, тільки не дай упасти обличчям у багнюку перед усіма! Не хочу давати привід білобрисому злорадно кривити писок у мій бік!