Розділ 1. Ініціація, або що, зжери його дракон, відбувається?

Сьогодні той день, коли життя нашої сім'ї розділиться на «до» та «після».

Моя двоюрідна сестра Ліара стоїть перед величною брамою, що веде до Королівської Академії Семи Форм.

Лише магічно обдаровані можуть пройти крізь браму в день Ініціації адептів першого курсу. Тому я стою неподалік і посміхаюся, бо мені не треба сунути носа в арку й чекати, чи не відкусить його раптом кам’яний дракон, який її стереже. А заразом і голову…

Ну гаразд, я трохи перебільшую. Хіба що можна отримати болючого магічного пенделя під зад — і летітимеш потім, наче метеор, крізь натовп. Тому я не сунуся до брами. Не маю навіть краплини дару!

Ліара нервує. Її руки спітніли не менше, ніж мої. Хоча боятися їй нема чого: її джерело може розвинутися аж до рівня Спалаху — а це більше, ніж у половини присутніх тут адептів.

Площа перед Академією гуде: тисячі охочих випробувати долю тісняться, мов на ярмарку. Повітря аж потріскує від магії. Навіть я, бездарна, відчуваю, як енергія коле шкіру. У носі крутить запах озону й вогкої землі, наче щойно пройшла гроза.

— Ну що, Ліаро, час іти, — файр Абрахам Морвейн обіймає доньку за плечі й залишає поцілунок на її чолі.

От дивина: не знала, що батько Ліари взагалі здатен на сантименти. Хіба що до своїх шабель і мисливських трофеїв.

— Не хвилюйся, люба, — файра Луїза пригладжує пасма доньки на голові. — Впевнена, тебе зарахують на найкращий факультет в Академії!

Цікаво, який це «найкращий»? На цілительському страшенне навантаження. Побутовий — не з її рівнем дару. Некроманти навряд приймуть нашу світловолосу й добродушну красуню Ліару у своє темне коло. Менталісти — ще ті розумники, а для артефакторики сестрі бракує терпіння.

— Може, вступиш на бойовий, — випрямляє плечі файр Морвейн, аж ніби йому знову двадцять. — Я й сам там колись навчався!

— Бойовий? Там же вмерти можна! — виривається в мене. Несхвальний погляд батька Ліари одразу впивається в шкіру. — Е-е, звісно… від щастя, якщо тебе приймуть!

Жалюгідна спроба виправитися. Ну але ніхто від мене більшого й не чекає.

— Або до елементалістів. У тебе завжди добре виходило з повітрям, люба, — лагідніше каже файра Луїза.

Ліара сяє сонечком при згадці бажаного факультету, обіймає батьків і зупиняється навпроти мене.

— Шкода, що ми не можемо піти разом, Теа.

Їй справді шкода. Бо бути адептом Академії — престижно. Бо після навчання можна знайти роботу з гідною оплатою, а не цілитися на кар’єру гувернантки, як я.

Ліара дивиться на мене з жалем, бо я приречена витирати носи забезпеченим дітям. Можна ще спробувати вдало вийти заміж, але витирати носа чоловікові хочеться ще менше!

Сестра востаннє усміхається й рушає до брами. А я застигаю.

Арка просто величезна! А кам’яні дракони, що сидять на ній з розправленими крилами, вселяють у мене справжнісінький первісний жах. Іскорки світла тремтять на їхніх покритих сплавом з іракосу лусках, від чого вони мов живі. А ще ці їхні чорні очиці з вертикальними зіницями… бр-р, мороз по спині!

Ліара робить крок і… нічого. Дракони не оживають, голова на місці, і навіть гідність не постраждала. Бо вона вже за брамою. Перший етап пройдено. І все? Можна було додати хоча б вогняного салюту для настрою…

Я ховаю холодні руки в кишені сукні й натикаюся пальцями на коробочку. Подарунок! Я ж полагодила застібку на її улюбленому медальйоні — тому самому, який був її оберегом ще з дитинства!

— Ліаро! — гукаю голосно, байдуже, хто що подумає. Та сестра не чує. Занадто гамірно довкола, а тому я біжу.

Чому? Якщо медальйон можна було б відправити поштою? Питання краще залишити на потім.

Бо хтось випадково штовхає мене просто перед самою аркою! Я лечу вперед — і жодного шансу зупинитися. Хіба що носом рити землю…

Очі драконів спалахують яскравіше. Золота луска переливається на сонці. А я раптом розумію: зараз як шмагоне магічною завісою по лобі!

Зажмурююся й молюся Сайрі, аби лишитися цілою, а тоді розумію, що впираюся руками у щось тверде й тепле. Більше не лечу стрімголов випробовувати землю на міцність своїм носом.

Невже я таки встигла вчепитися за арку? А це нормально, що вона ще й ворушиться? Невже кам’яні дракони прокинулися? А від дотику до них долоні аж печуть…

Відкриваю очі й бачу перед собою ще один камінь. Тільки цей прикидається хлопцем. Але не буває таких! Високий, міцний, чорнявий, з очима темнішими від ночі.

— Гей, Каелю, подружку собі завів? Що в Ксарені, що тут, дівчата самі на шию вішаються! — долинає голос із натовпу.

Це про мене? Ну вже ні!

— Вибач! А ще шкода, що жоден із богів не послав тобі нормальних друзів, — кажу я голосно.

Лише зараз помічаю, де я стою. За брамою. Але як?! Це неможливо! Вона не пропускає потенційних адептів без дару! І тим паче не мала пропустити мене!

* Файр / файра — почесне звертання до чоловіка чи жінки (аналог «пан» / «пані»), уживане в шляхетних родинах.
* Іракос — цінний сплав. Найкращий провідник для магічної енергії.
* Сайра — богиня відваги й покровителька воїнів в цьому світі. Одна з семи богів.