Розділ 23

Бельхар

Спочатку вона мені не повірила. Воно й недивно. Агнес уже переконала себе в тому, що Елая більше немає й майже змирилася з цим. А тепер їй, як сніг на голову, впала новина про те, що він живий. Ну, не зовсім так…

Я поговорив з її батьками та вмовив розповісти все Агнес, адже вона теж мала право знати. Попри те, що ніхто не знав, коли прокинеться Елай, краще було знати що він живий, ніж миритися з думкою про його смерть.

— Ти… знущаєшся наді мною? — тихо запитала дівчина, піднявши очі на мене.

Завтра ми мали повернутися в академію на заняття, а вона досі не отямилася. Їй було надто важко.

— Ти мені віриш? — я підійшов до неї і присів, порівнявшись з її обличчям. — Я бачив те саме, що й ти. Але ти не бачила того, що бачив я.

— Що це означає? — розгублено промовила Агнес. В очах виднілося нерозуміння ситуації й підозрілість.

— Повір мені, — промовив я і протягнув їй руку.

Кілька митей вона боролася з собою, але згодом вложила свою долоню в мою. Я усміхнувся.

— Ти мене лякаєш, Бельхаре…

— Зараз тобі покращає. Я тобі обіцяю.

І ми пішли довгими коридорами. Я відчував її неспокій. Дуже хотілось, щоб вона знову спокійно спала, усміхалася й раділа життю. Була такою доброю, усміхненою і відкритою до розмови, як і раніше. Щоб на душі знову запанував спокій.

— Бельхаре…

— Що, пір’їнко?

— Я набридла тобі своєю меланхолією і ти вирішив підняти мені настрій?

— Не говори дурниць, Агнес, — ми зупинилися біля дверей до кімнати Елая.

— Я не знаю, чи готова побачити те, що там… — завагалася дівчина. Я стиснув її руку, нагадуючи про те, що поруч. — Гаразд… але ти зайдеш першим.

— Домовились, — відказав я і відчинив двері.

У кімнаті не було нікого, крім Таліріки. Кинув швидкий погляд у її бік, та вона тільки похитала головою. Ще ні…

— Але… як? — ошелешено промовила Агнес, коли я відступив, даючи змогу побачити Елая. — Він же не має… пройшло вже… Бельхаре...

Дівчина була явно шокована. Жодних сліз чи істерики. Просто не відривала погляду від свого брата. Агнес очікувала пояснень.

— Він не залишить тебе, Несс. Нікого не залишить, — тихо промовив я.

До неї підійшла Таліріка й мовчки обійняла.

— Лірі… — прошепотіла Агнес.

— Він живий, чуєш? Він буде жити. Залишилося лише зачекати, — нарешті промовила рудоволоса.

— Але що це означає? Я ж… тоді… сама чула… — схоже, паніка брала над нею гору.

— Іди сюди, — промовив я і, взявши дівчину за руку, підвів до ліжка. — Послухай, — притулив її пальці так, щоб вона могла відчути пульс.

— Шкіра холодна… — майже прошепотіла Агнес.

— Просто послухай.

Кілька митей у кімнаті панувала цілковита тиша.

— Я відчуваю! — мало не викрикнула Агнес. — Пульс! Він є! — дівчина повернулася до мене, схопила за плечі й, схоже, ледве втрималась, щоб не затрясти. — Бельхаре, він живий!

— Живий, — на вустах сама собою з’явилася усмішка. Вона більше не нагадуватиме примару…

— Як це можливо? — в мить у ній, здавалось, прокинулись усі емоції, які досі ховалися десь глибоко. І зараз Агнес було важко їх стримати.

— Давай ти трохи заспокоїшся і я все поясню, — промовив я, обійнявши дівчину.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Агнес опанувала свої емоції й була готова слухати. І я посадив її у крісло і розповів усе, що раніше розповідав її батькові. Ще якийсь час пішов на те, щоб сприйняти й обдумати отриману інформацію.

— Коли ви дізналися про стан Елая? — це стало першим запитанням. І, відверто кажучи, я думав, що після нього посиплеться ще гора запитань. Та Агнес залишалася спокійною. Схоже, усе буде потім, коли вона повірить у те, що тільки що почула.

— На другий день після того, як його повернули. Я ще тоді відчула його серцебиття. Та ми весь цей час не знали, що робити. Не знали, на чому стояли, тому не розповсюджувались, — пояснила Таліріка.

— Батьки теж знали, — для себе уточнила Агнес.

— Знали, Несс… але, зрозумій, вони…

— Не потрібно. Не пояснюй. Не виправдовуйся, — перебила її дівчина. — А ти? — вона піднялася з крісла, у якому досі сиділа, і поглянула на мене.

— Дізнався вчора. Пояснив ситуацію.

— І вирішив, що я теж маю право знати, — закінчила за мене Агнес. Я кивнув. — Коли він прокинеться — невідомо, так?

— Все залежить від нього самого, — відповів я.

— Як думаєте, він нас чує? — поцікавилась дівчина.

— Можливо. Є припущення, що він сприймає все довкола себе, та відповісти не може.

— Елаю, ти ж мене чуєш? Ти за свій вибрик до кінця життя розплачуватися зі мною будеш, бовдуре. Досить нас лякати, прокидайся… — тихо заговорила Агнес, взявши брата за руку. — Ми всі на тебе чекаємо. Дуже хвилюємося і… сумуємо, — її голос здригнувся. — А про твій вчинок ми ще поговоримо.