Розділ 22

Агнес

Кров. Спалахи магії. Скрегіт заліза. Крики. Я вже не розрізняла, кого ранили, а хто гинув. Вирвавшись з міцних обіймів Бельхара, бігла до брата, що нерухомо лежав на землі. Бігла, втрачаючи останні сили. Бігла, попри ворогів навколо. Не зважаючи ні на що…

Впала на коліна поруч з братом, а рука одразу потягнулася до шиї. І… пульсу не було. Я в паніці прикладала пальці до шиї знову і знову, сподіваючись, нарешті, відчути пульс. Та його не було.

— Елай, будь ласка… — прошепотіла я. — Прокинься, чуєш? Ну ж бо… ти не можеш...

— Темні! Бельхаре, забери її… — десь далеко почувся голос батька. А я все трясла брата за плечі, намагаючись привести його до тями.

За мить все, що відбувалося навколо мене зникло. Прийшло розуміння, що Елая більше немає… Біля мене опустився Бельхар з артефактом у руках, та я не звернула на це уваги. Світ почав тьмяніти, перед очима все попливло. Схоже, мій організм просто вирішив захиститися. По-своєму…

Я не знаю, що відбувалося далі й чим усе завершилося. Не знала, в якому стані Бельхар, адже він теж поранений і потребував допомоги. Не знаю, що зі мною. Єдине, що знову і знову крутилося в думках… Елая більше немає…

— Як вона? — здавалося, пройшла ціла вічність, перш ніж я почула голоси.

— Температури вже немає. Поранення вже зцілили, та рука її точно ще болітиме. Ще не отямилась. У неї резерв на нулі. Довго відновлюватиметься, — промовив… Себастіан?

— В такій ситуації… краще нехай поспить довше, — голос здавався знайомим і невідомим водночас. Ніби я його десь чула, але не знаю, де саме…

— Як Бельхар?

— Дивно, що тебе це цікавить. Хлопець уже отямився, та йому забороняють вставати. Поранень багато, тож роботу над ним провели колосальну. Не впевнений, що знеболювального, яке йому дали, вистачило. Ну і з резервом проблема в них, схоже, одна на двох. Словом, йому нічого не загрожує.

— Як би я не хотів, щоб було по-моєму, для мене важливо, щоб Агнес не залишилась одна. Тим більше в такій ситуації… Я загляну до нього пізніше, — голос хлопця звучав втомлено.

— Краще будь тут. Хто знає, коли вона отямиться. Їй буде потрібна підтримка, — я таки впізнала голос. Говорив Каель. — Гаразд, я повертаюсь до Елори. Вона теж не в найкращому стані…

Я намагалася зрозуміти, про що вони тільки що розмовляли. Здогадка була близько, та постійно вислизала, щойно я пробувала за неї вхопитися. З Бельхаром усе гаразд… а перед тим, як…

— Елай! Де Елай?! — я різко сіла в ліжку, ігноруючи біль і слабкість. Глянула на Себастіана і зрозуміла, що мені нічого не приснилося. Його очі були повні болю і співчуття.

Я спробувала піднятись, та хлопець зупинив мене, міцно обійнявши.

— Тобі краще не вставати, принцесо. Ти занадто виснажена.

— Бас… він… він… — слова ніяк не могли зв’язатися в купу, а сльози душили. Елай помер. А… — Бас, а що з батьками?!

— З ними все гаразд, Несс. Вони займаються… — він завагався. Похоронами…

— Як довго я була непритомна? — запитала я, витерши сльози.

— Добу. Тебе й Бельхара ввели в лікувальний сон. Ваші резерви майже на нулі.

— Тож я його вже не побачу… — тихо промовила я. Сльози потекли з новою силою. Даремно… я не зможу їх зупинити.

— Мені надзвичайно шкода, Агнес… — в голосі Бастіана чувся відчай.

Я… як мені це пережити? А що відчуває мама з татом? Хоронити свого сина… а Таліріка? Темні! Як вона переживе смерть свого істинного?!

— Таліріка… є хтось поруч з нею? — запитала я. — А батьки? Як вони?

— З Талірікою матір Елори, а батьки… я думаю, ти розумієш…

— Мені не зрозуміти, Бас… — я потупила погляд у ковдру, яку стискала в кулаках. — Нам не зрозуміти, як це… втратити власну дитину.

У кімнаті запанувала суцільна тиша. Себастіан думав про своє, а я… просто тихо плакала. Людина, яка все моє життя мене підтримувала, допомагала й любила. У нього ось так просто забрали життя. Довге життя, яке він мав щасливо прожити разом зі своєю дружиною… як? Чому? Навіщо? Я нічого не змогла зробити…

— Ті тварюки мертві? — запитала я. Голос здригнувся.

— Так…

— Можна мені… до Бельхара? — ледь чутно запитала. Я хочу до нього. Більше ніхто не відчує мого болю так, як він. Батьків зараз своїм станом… я зроблю тільки гірше. А Таліріка… я боюсь думати, що б відчула, якби втратила Бельхара.

— Я думаю, так, — бліда усмішка на мить з’явилася на обличчі Себастіана і він допоміг мені піднятися.

Я знову вдома. Ми всі тут. Та тепер усе разюче по-іншому. Як мені повернутися до навчання? Думати про щасливе майбутнє? Чому він зробив це? Я ж не могла помилитися — він знав, що станеться. Чому… Що б трапилось, якби я встигла? Він би вижив? Тоді б померла я… нічого доброго. Все те ж саме. Тільки мені б уже було однаково. А Бельхар? Темні… я сходжу з розуму.

У кімнаті нікого, крім хлопця, не було й панувала тиша. Він спить? Може тоді не варто? Та тільки я переступила поріг кімнати, Бельхар розплющив очі й повернув голову в наш бік.