Розділ 21

Кане, Кларія.

Даміан

— Я проти того, щоб ти брав участь у цьому всьому, — вкотре повторив я, дивлячись сину у вічі. — Тобі теж краще залишитися тут, Естер.

— Що я тобі говорила на рахунок цього, Даміане? — дружина спохмурніла, не відриваючи від мене погляду.

Минула майже доба відтоді, як Агнес втекла. Ми припускали, що таке може трапитись, та все ж сподівались, що все обійдеться. Після повернення доведеться випитати в донечки, якої помилки я припустився, розставляючи охорону…

Вже купу часу ми працювали над планом. Завдяки Агнес вдалося дізнатися місце схованки демонів, та я все ще злився. Вона свідомо пішла на роль приманки. Розумно, та геть небезпечно. Алларік з Ларесом та Тіаль, радник мого брата, нам допомагали. Воно й недивно. Тіаль та Алларік — відмінні стратеги, а останній просто не міг залишатися осторонь, оскільки Бельхар теж постраждав. Ештар тримав під контролем верхівку Кларії, будь-якої миті очікуючи підступу. Усе здавалося занадто спокійним. Я збирався залишити Елая та Естер тут, але…

— Ти щось бачила? — запитав Алларік.

— Я знаю, що там буде Велія. Тож мушу бути там. Це не обговорюється, — темно-сірі очі зблиснули холодом. — Вона не торкнеться моїх дітей.

— Естер… — я знову глянув на неї. Елай просто мовчав, переводячи погляд з мене на свою матір і назад. — Як щодо тебе? — запитав я.

— Я не залишу сестру там, — впевнено відказав хлопець. — Я вже виріс батьку. Ти сам знаєш, на що я здатен. Вам не завадить підтримка ще одного сильного воїна.

Я отримав не ту відповідь, котрої очікував…

— Ти щось бачив? — перефразував запитання я.

— Я б розповів, — спокійно відповів Елай.

Кілька секунд я вдивлявся в обличчя сина, та нічого там не побачив. Ніби все було гаразд, та щось явно виходило з-під мого контролю. І я був просто не в змозі це помітити.

— Він правий, Даміане, — промовив Алларік. — Нам дійсно пощастило, що ми знаємо, куди йти.

— Яке становище на кордоні зараз? — запитала Естер.

— Естеріано… — почав я, та мені не дали договорити.

— Ні, Даміане. Ми закрили цю тему, — відказала жінка, не дивлячись на мене, й одразу змінила тему. — Вони в підземеллі. Я думаю, це був один зі зруйнованих будинків у Мортоурумі. Там було занадто темно і… здається Бельхар і Агнес поранені та виснажені. Там само знаходиться Лісета. Вони всі в одній… камері, якщо це можна так назвати. Демони чекають на Велію. Вона має ось-ось з’явитись.

— Ліліт Альткірх допомогла налагодити зв’язок з Мортісом. Він з вартою очікує нас на кордоні. Війни не буде, — промовив Тіаль.

— Ми закінчимо все раніше, — закінчив я. — Все готово?

— Зачекайте! — вигукнула Естер і схопила мене за руку. Чергове видіння…

Усе занадто тьмяне… у приміщенні темно. Крім двох факелів на стінах і мечів, що ловлять відблиски вогню від кожного руху. Кров… далі спалахи, схожі на магію. Темні, як же це все незрозуміло!

— Естер, — звернувся я до неї. Вона розуміла свої видіння значно краще за мене.

— У нас надзвичайно мало часу. Не можна більше чекати, потрібно вирушати зараз же, — відповіла вона і звернулася до сина. — На місці Таліріки, я б тебе не відпустила. Ти ж знаєш, про що я, — кілька секунд вони обмінювалися поглядами, а потім Елай кивнув. — Я сподіваюсь, ти розумієш, що робиш…

— Темні… часу не залишилося. Готуйте до виконання запасний план, та прослідкуйте, щоб ніхто не постраждав.

***

Мортоурум

Агнес

— Ти не будеш цього робити, Бельхаре, — наполегливо прошепотіла я. Не можна, що б тебе викрили раніше часу. Ти можеш постраждати.

— А в нас є інший вихід? — невдоволено запитав хлопець.

— Вони однаково побачать… — промовила Лісета. — Ти маєш… кращий вигляд.

— Нам потрібно щось робити… — розпач у голосі важко було приховати. Я знала, що ми не можемо нічого зробити. Я поранена, пошкодження Бельхара теж не всі загоїлись, а Лісета всього лише людина. Нам ніяк звідси не вибратися самотужки… та і їжа, якщо це можна так назвати, нам мало допомагала. Я надзвичайно змерзла, зголодніла та просто втомилась. — Як ти це витримуєш, Лісето?

— Ти про що? — здивувалася дівчина.

— Холод…

— Це моя особливість… я народилася з магією зими й ніколи не страждала від холоду. Дивна здібність, еге ж? — у голосі відчулася усмішка. — В бою не згодиться, та допоможе в повсякденному житті… або в такій ситуації, як ця.

— Несс… — холодна рука Бельхара торкнулася мого чола. — Температура почала підійматися, — він зітхнув і пригорнув мене міцніше. Його тепло рятувало, та, схоже, організму цього було недостатньо…

— Чомусь мені здається, що я краду тепло в тебе… — пробурмотіла я.

— Я віддаю його добровільно… намагайся не заснути. З твоїм імунітетом тільки в лабораторії і працювати.